Читать «Ловець орлів» онлайн - страница 5

Того вечора військовий вождь із п’ятьма найкращими воїнами залишив Валатоа. За ніч подолали гори, а на ранок дісталися сюди, в пуебло «Звідки витікає річка», що його іспанці, як тобі відомо, називають Сан-Ільдефонсо. Назва безглузда, тева куди краще називали. Адже тут Ріо-Гранде витікає з довгого і вузького каньйону і м’яко котить свої води широкою квітучою рівниною. Коли тева сотні літ тому збудували це пуебло, вони дали йому назву Поквоге — «Звідки витікає річка».

Тут, мій друже, саме в цій ківі військовий вождь Валатоа радився з вождем Поквоге. Потім послали гінців до військових вождів інших пуебло племені тева — Намбе, Тесукве, Сан-Хуан, Санта-Клара і Пахоак-ве. Невдовзі зібралися всі вожді і держали довгу раду з вождем Валатоа. Всі до одного пообіцяли йому, що в переджнивну пору триматимуть свої загони в бойовій готовності і на перший поклик поспішать допомогти розбити навахів. Наступного дня військовий вождь Валатоа повернувся додому і після довгої розмови зі старійшинами пуебло вислав у гори дозорців, щоб стежили за гуртами навахів, за їхніми дозорцями, які пильнували кукурудзяні поля. Дозорці тева діяли обачно й обережно, нічим не виказавши себе у місцевості, де жили навахи.

Незабаром один із дозорців мого батька приніс кілька качанів дозрілої кукурудзи: зерно затверділо, пожовкло. Батько відразу ж послав гінців до вождів інших кланів. Настала пора жнив, і воїни повинні були зібратися біля трьох джерел на Ріо-Пуерко, на відстані одного дня шляху до пуебло Валатоа. Ми вирушили в дорогу. По черзі приєдналися інші загони, і зібралося нас кількасот. Дозорці знову принесли кілька качанів, і мій батько, оглянувши їх, звелів почати наступ, коли сонце поверне на захід. Почувши ці слова, воїни (їх було п’ятсот — шістсот) стали співати й танцювати, а жінки сміялися, тішилися тим, як весело їм буде грабувати пуебло тева, де багато гарних суконь і ковдр, бірюзових намист і браслетів, а також припасів харчу.

— Я з вами не піду. І дітей тут залишу, — заявила мати батькові.

— Не підеш? — закричав батько. — Ні, підеш! І хлопців візьмеш. Вони повинні стати свідками нашої перемоги. їм тоді захочеться стати справжніми воїнами.

Мати мовила до мене:

— Як батько каже, так треба й робити. Біжи приведи коней. Допоможеш мені осідлати їх і повантажити речі.

Я послухався матері. Уже рушив на своєму вогнистому іспанському скакунові батько, за ним — з веселими піснями щасливі воїни. Мого немічного брата ми посадили на покірного коня і попленталися у хвості довгої процесії, де йшли жінки та діти. Коли ми покидали стоянку, один наш собака, задерши голову, жалісливо завив.

— Чуєш, чуєш? Він також передчуває біду. Нас чекає велике нещастя, — промовила мати.

Вона заплакала, а я не знав, що й думати. Моя мати і старий шаман радили не займати мирних тева і, здавалося, боялись їх, а батько був певний у нашій перемозі. За спиною в мене висіла торбина з оленячої шкіри, де лежали лук і стріли — прості застругані палички, якими я стріляв у кроликів. Я міркував, чи вдасться хоч однією стрілою пробити груди індіанцеві племені тева. І ще непокоїло мене, чи вистачить хоробрості натягнути тятиву.