Читать «Ловець орлів» онлайн - страница 2

Отож, родом я навах. Нас було четверо в сім’ї — батько, мати, брат і я. Брат, Самотній Шпиль, молодший від мене на три роки, вдався хворобливим і кволим. Я помагав мамі доглядати його, був для нього, як білі кажуть, другою матір’ю. Якими були навахи в дні моєї юності, такими вони зосталися й донині. Це плем’я таке велике, що жити всім укупі просто неможливо. Малими гуртами кочують вони пустелею чи плоскогір’ям; чоловіки полюють, жінки та дітлашня збирають їстівні корені, горіхи і ягоди. Мій батько був ватажком одного такого гурту, що налічував понад двадцять сімей. Ми разом кочували, разом ставали табором. Наші стежки пролягали вздовж річки Сан-Хуан і на північ од неї, ходили ми на схід, у безкраї прерії, де водилася сила-силенна жирних бізонів, і там запасались м’ясом; ходили на південь до гір Апачів, їхні вершини вкриті снігом, а схили — хвойними лісами; ходили на захід, до Колорадо, і, бувало, забредали в пустелю так далеко, що серце завмирало від страху.

Мій батько вважав, що полювання — заняття важке й нудне. Він, бувало, припасе м’яса для сім’ї на місяць-два, а тоді збере воїнів і веде на ворожі племена. Мав він велику втіху від своїх розбоїв. Здебільшого водив воїнів на південь, нападав на іспанські селища й повертався з добрими кіньми, сідлами, одягом, рушницями, списами, ножами. Часом батько нападав на пуебло в долині Ріо-Гранде, але не з метою наживи, а задля розваги. Жили там миролюбні індіанці-землероби, які вирощували кукурудзу. Мати дорікала за це батькові.

— Облиш нещасних землеробів, — казала вона, — хай працюють собі мирно. Якщо хочеш воювати, то йди проти іспанців. Вони загарбають потроху всю нашу землю, коли не знатимуть страху перед нами, навахами.

А батько на те відказував:

— Я воюватиму з іспанцями, а також з індіанцями-землеробами, бо вони живуть у мирі з іспанцями.

І ще він казав матері не раз:

— Якось я нападу на цих землеробів і обберу їх до нитки. Тоді в тебе та дітей буде харчів не на одну зиму. Ти більше не збиратимеш коренів і горіхів, а будеш сидіти у вігвамі, варити, їсти і товстіти.

Мати відповідала:

— Я ніколи не сиділа без діла. Не було такого дня, щоб я могла спочити, і не буде його.

Мені пішов десятий рік, коли ми навесні розбили свій табір у горах на березі річки Сан-Хуан. Але через місяць олені й лосі, що лишилися, стали надто обачні, і наші мисливці все частіше вертали додому без здобичі. Тоді скликано раду, і мій батько запропонував перекочувати на південь до каньйону Челлі, де водилися антилопи. Однак наш старий шаман із нашого клану рішуче запротестував. У тому каньйоні, вказав він, витають духи людей, які колись жили там у печерах, їх слід остерігатися.

Почувши це, мій батько зареготав.

— Може, там і витають духи, — сказав він, — але не навахів і не апачів. Це духи давніх землеробів. їхні нащадки живуть тепер у пуебло, також сіють кукурудзу і нам не страшні.

Воїни клану підтримали батька. Коли ми вирушали на південь, старий шаман знову попередив:

— Не раджу вам іти до того каньйону. Ви ще пожалкуєте про це. Минулої ночі мені приснився сон. Я бачив багато мертвих чоловіків і жінок. Усі вони були навахи.