Читать «Куди приводять мрії» онлайн - страница 22

– Перрі, що з тобою не так? – спитав я.

Він неспокійно здригнувся. У мене з’явилась ідея, і я повторив запитання подумки.

Він насупився.

– Іди геть від мене, – буркнув він. – Усе скінчено.

– Скінчено? – Якби я міг придушити його, я б це зробив. – Як щодо моєї дружини? Для неї теж усе скінчено?

Запам’ятавши ці слова, я подумки повторив їх.

– Все скінчено, – процідив він крізь зуби. – Кінець.

Я почав обмірковувати наступну фразу, але одразу ж зупинився. Він відгородився від мене, створивши навколо себе вольовий бар’єр.

Я озирнувся – увійшов Ричард і простягнув склянку води. Довгим затяжним ковтком Перрі осушив її, а тоді зітхнув.

– Мені шкода, – сказав він. – Я не знаю, що сталося.

Ричард холодно дивився на нього.

– А як же моя мати? – промовив він.

– Ми можемо спробувати знову, – сказав Перрі. – Я переконаний…

Ричард сердито обірвав його.

– Вона ніколи не пробуватиме знову, – випалив він. – Хоч що б ви тепер казали, більше вона вам не повірить.

Я встав і пішов від них. Несподівано я чітко зрозумів, що маю покинути це місце. Більше нічого я зробити не міг. Одна думка володіла мною: «З цієї миті моя присутність втрачає сенс».

Існує дещо більше

Я намагався покинути свій дім і піти далі, куди-небудь, байдуже. Та хоч важкості вже не було, хоч я і почувався невимірно сильнішим, все одно не міг вирватися на волю. Піти було неможливо: розпач Енн тримав мене, мов у лещатах. Я змушений був залишитися.

Тієї миті, коли я подумав про це, я знов опинився в будинку. Вітальня була порожня. Минув певний час. Який саме, я не знав – плин часу був поза межами мого розуміння.

Я увійшов до залу. Джинджер лежала на дивані перед каміном. Я сів поруч із нею. Навіть не ворухнулася. Марно я пробував гладити її по голові. Вона міцно спала. Контакт перервався, і я не знав чому.

Пригнічено зітхнувши, я встав і пішов до нашої спальні. Двері були відчинені, і я увійшов.

Енн лежала на ліжку, Ричард сидів поруч із нею.

– Мамо, чому ти не можеш хоча б припустити можливість, що це міг бути тато? – запитував він. – Перрі присягається, що він був там.

– Давай більше не будемо говорити про це, – сказала вона.

Я бачив, що вона знову плакала. Її очі почервоніли, шкіра навколо них набрякла.

– Хіба це так неможливо? – спитав Ричард.

– Я не вірю в це, Ричарде, – відповіла вона. – От і все.

Побачивши вираз його обличчя, вона додала:

– Перрі може мати певну силу, я цього не спростовую. Але він не переконав мене, що після смерті щось існує. Я знаю, що ні, Ричарде. Я знаю, що твій батько пішов, і ми маємо…

Вона не договорила – голос зірвався на схлип.

– Будь ласка, давай не будемо більше про це, – прошепотіла вона.

– Вибач, мамо. – Ричард опустив голову. – Я лише намагався допомогти.

Вона взяла його праву руку, потримала її трохи, ніжно поцілувала і притисла до своєї щоки.

– Я знаю це, – тихо сказала вона. – Це було дуже мило з твого боку, але…

Вона змовкла і заплющила очі.

– Він помер, Ричарде, – промовила вона за кілька секунд. – Його більше немає. Ми нічого не можемо з цим вдіяти.