Читать «Куди приводять мрії» онлайн - страница 21

Розсерджений, я підійшов до Перрі і став перед ним, затуляючи від нього істоту.

– Припини це, – наказав я.

– Чому ви не можете відкритися? – вів далі Перрі.

Я ошелешено дивився на нього. Він більше не міг бачити мене. Він дивився крізь мене на мій восковий портрет. Так само як раніше дивилася крізь мене Енн.

Я простягнув руку і спробував взяти його за плече.

– Що ти накоїв? – запитав я.

Він анітрохи не усвідомлював моєї присутності й далі балакав з істотою. Я обернувся до Енн, яка похилилася вперед, стиснувши обличчя двома руками. В неї були очі загнаної тварини, спустошений погляд. Вона тремтіла.

«О, Боже, – подумав я в розпачі. – Тепер вона ніколи не дізнається».

Істота щось відповідала своїм дурним голосом. Я дивився на неї, хоча мене вернуло з душі від цього видовища.

– Ви щасливі там, де ви є? – запитав Перрі.

Істота відповіла:

– Щасливий.

– Хочете щось повідомити вашій дружині? – вів далі Перрі.

– Будь щаслива, – промимрила істота.

– Він каже: будьте щасливою, – переказав Перрі.

З придушеним стогоном Енн підхопилася з місця й вибігла з кімнати.

– Мамо! – Йєн кинувся слідом за нею.

– Не розривайте коло! – запротестував Перрі.

Марі, розсерджена, піднялася з місця.

– Коло не розривати? Ви… ідіот! – і вибігла слідом за Йєном.

Я глянув на опудало, що стирчало посеред вітальні, мов побляклий манекен з очима кататоніка.

– Чорти б тебе взяли! – прошипів я. Потім швидко наблизився до нього.

Вхопившись за нього, я, на неприємний подив, відчув дотик його тіла. Воно було мертве й холодне.

Мною оволоділа відраза, адже істота вчепилася мені в руки, стиснувши їх своїми крижаними пальцями. Я скрикнув, мов поранений, і почав вириватись від неї. Я бився з власним трупом. Уяви, Роберте: моє мертве обличчя в сантиметрах від мене, мої мертві очі, що витріщаються на мене…

– Забирайся геть! – кричав я.

– Геть, – тупо повторювало воно.

– Йди до біса! – волав я.

– До біса, – бурмотіло воно.

Нарешті, переляканий, ледь стримуючи нудоту, я вивернувся з його задубілих пальців.

– Обережно, він падає! – скрикнув Перрі.

І раптом опустився на подушку крісла, в якому сидів.

– Він зник, – прошепотів Перрі.

Так і було. Щойно я вивільнився від цього опудала, воно почало валитись у мій бік, а тоді розтануло в повітрі в мене на очах.

– Щось штовхнуло його, – сказав Перрі.

– Заради Бога, Перрі, – голос Ричарда тремтів.

– Можна мені ковток води? – спитав Перрі.

– Ви казали, що ми його побачимо.

– Ковток води, Ричарде? – знову попросив Перрі.

Коли Ричард встав і пішов до кухні, я уважно придивився до Перрі. Що з ним було не так? Як він міг бути настільки близьким до істини, а потім так помилятися?

Я обернувся до кухні, почувши, як відкорковують пляшку питної води «Спарклетт».

«Як взагалі сталося, що Ричард зв’язався з Перрі? – думав я. – Знаю, він хотів як краще, але тепер стало гірше, ніж будь-коли».

Розвернувшись, я сів поруч із Перрі.

– Послухай, – сказав я.

Він не ворухнувся. Так само сидів, зсутулившись. Він мав нездоровий вигляд. Я потягнувся до нього й торкнувся його руки, але він не зреагував.