Читать «Куди приводять мрії» онлайн - страница 20

– Я лише сказав, що він зробив, і все. Перепрошую.

Виснаження швидко зростало. Я хотів залишитися, стати перед Перрі, аби він читав по моїх губах. Але сил уже не було. Знову кам’яна важкість наповнила моє тіло, і я відвернувся від них. Я мав відпочити.

– Хочете знати, що він робить зараз? – спитав Перрі. Його голос звучав роздратовано.

– Що? – Ричард гладив волосся Енн. Він був засмучений.

– Прямує до буфету. Починає тьмяніти. Мабуть, він втрачає сили.

– Ви можете покликати його назад? – спитав Ричард.

Далі я не чув. Я не знаю, як дістався нашої спальні, – це запам’яталось нечітко. Пригадую лише, що, лягаючи, подумав: «Чому я постійно втомлююсь, якщо не маю фізичного тіла?»

* * *

Я розплющив очі. Було темно й тихо. Щось тягнуло мене, змушуючи встати.

Я одразу помітив відчутну різницю в самопочутті. Раніше я відчував власну вагу. Тепер почувався легким, мов пір’їнка. Мені майже здалося, що я літаю кімнатою та крізь двері.

Голос Перрі звучав у вітальні. Мене було цікаво, що він каже, і я поплив по коридору. То Енн все ж погодилась на сеанс? Я сподівався на те. Все, чого я прагнув, – знати, що вона втішена.

Я рушив крізь зал до буфету.

Раптом я застиг на місці, з жахом дивлячись у вітальню.

На самого себе.

Мій розум не знав, як реагувати. Я був ошелешений цим видовищем. Я знав, що я там, де зараз стою.

І водночас я так само був посеред вітальні. У тому самому одязі. Моє обличчя, моє тіло. Без сумніву, це був я.

Але як таке можливо?

Я не був у тому тілі, це я зрозумів. Лише спостерігав його. Не зводячи очей, я підступив ближче. Ця копія мене була схожа на труп. На обличчі не було жодного виразу. Такий вигляд мав би я, якби був експонатом у музеї воскових фігур. Не враховуючи того, що моя копія повільно ворушилася, наче механічна лялька, в якої закінчується заряд.

Я відірвав від неї погляд та озирнувся. У вітальні були Енн, Ричард, Йєн і Марі, і ще Перрі, який промовляв до цього створіння.

«Цікаво, чи всі вони його бачать?» – подумав я, відчуваючи нудоту. Видовище було страхітливе.

– Де ви? – запитав Перрі.

Я глянув на трупоподібну істоту. Її губи слабко ворухнулися. Коли вона заговорила, я почув не свій голос, а якесь неживе порожнє буркотіння, з яким вона промовила:

– За межею.

Перрі повідомив це моїй родині. Потім знову звернувся до істоти:

– Ви можете описати місце, в якому перебуваєте?

Істота не відповідала. Вона лише переступала з ноги на ногу і мляво кліпала очима. Нарешті вона заговорила.

– Холодно, – сказала вона.

– Він каже, що там холодно, – переповів їм Перрі.

– Ви обіцяли, що ми зможемо його побачити, – сухо зауважила Марі.

Я дивився на Енн. Вона сиділа на дивані між Йєном і Марі й виглядала зовсім розбитою. Її обличчя було біле, наче маска. Вона не піднімала очей від своїх рук.

– Будь ласка, зробіться видимим для всіх, – сказав Перрі істоті. Навіть зараз він говорив владним тоном.

Фігура похитала головою.

– Ні, – відповіла вона.

Не знаю звідки, але я усвідомлював: фігура промовляла не сама від себе. Вона лише твердила, як папуга, те, що подумки закладав у неї Перрі. Це в жодному разі не був я. Лише маріонетка, якою він керував силою власної волі.