– О, Марі… – Я поклав руку їй на голову. Якби тільки можна було відчути її на дотик, думав я.
Вона почала писати знову.
Пробач, мусила зупинитись, аби витерти очі. Може, доведеться зробити це ще кілька разів, перш ніж я закінчу листа.
Я зараз думаю про маму. Тато так багато значив для неї, а вона для нього. В них були дивовижні стосунки, Венді. Не знаю, чи розповідала я тобі про це раніше. Вони були цілком віддані одне одному. Здавалося, що, окрім нас, дітей, їм ніхто більше не був потрібен – тільки вони двоє. Не те щоб вони тримались відлюдниками. Вони подобались людям, їх завжди раді були бачити, ти ж знаєш – вони дуже дружили з твоїми мамою й татом. Але бути разом було для них важливіше, ніж будь-що.
Забавно, я розмовляла з багатьма дітьми, і майже всім їм важко було уявити – чи навіть просто збагнути, – як їхні батьки можуть кохатися. Гадаю, це спільне для всіх відчуття.
А мені ніколи не важко було уявити за цим маму й тата. Ми часто бачили, як вони стоять разом – у кухні, у спальні, у вітальні, будь-де, – обійнявшись, без слів, як пара молодих коханців. Іноді вони навіть у басейні так стояли. А коли сиділи поруч – байдуже, розмовляли, чи дивилися телевізор, чи ще щось, – завжди мама притулялась до тата, а він обіймав її однією рукою, її голова спочивала в нього на плечі. Вони були такою милою парочкою, Венді. Вони… пробач, знову сльози.
Зачекай. Роблю ще одну паузу, аби витерти очі. Хай там як, а мені було легко уявити, як кохаються мама й тато. Це було цілком природно. Я пам’ятаю кожен раз (звісно, відтоді, як подорослішала достатньо, аби все розуміти), коли чула, як двері їхньої спальні тихо зачиняються, і чіткий лязкіт дверного замку. Не знаю, як Луїза, чи Ричард, чи Йєн, а я завжди посміхалась у такі моменти.
Не те щоб вони ніколи не сварилися. Вони звичайні люди, вразливі, і кожен із характером. Тато допомагав мамі випустити пару, особливо після її нервового зриву – о, Венді, і всі ці роки він підтримував її! Він допомагав звільнитися від гніву замість тримати його всередині: радив їй, коли ніщо не допомагає, кричати з усіх сил, коли вона вела машину. Вона так і робила. Одного разу вона так налякала Кеті, що та ледь не отримала серцевий напад. Кеті була на задньому сидінні, а мама зовсім забула про це, коли кричала.
Хоч вони іноді й билися, їхні сварки ніколи не налаштовували їх одне проти одного. Все завжди завершувалось тим, що вони обіймалися, цілувалися, посміхалися, сміялися. Іноді вони були просто як діти, Венді. Бували моменти, коли матір’ю почувалась я.
І знаєш що? Я нікому раніше про це не казала. Я знаю, що тато любив нас і мама любить. Але завжди між ними було щось, якийсь особливий зв’язок, що не стосувався нас. Щось безцінне. Щось, що не можна виразити словами.
Не думай, що ми через це страждали. Ми ніколи не були «покинутими» чи ще щось. Нас ніколи нічим не обділяли, нас завжди любили й підтримували в усьому, чого ми прагнули й намагалися досягти.
І знов-таки, в їхніх стосунках була дивна складова, що перетворювала двох на єдине ціле усі ці роки, коли родина була цілим з трьох-шістьох. Може, це виглядає безглуздо, але це правда. Я не можу цього пояснити. Лише сподіваюся, що в моєму шлюбі буде так само. Бажаю, щоб і в твоєму це було, хай чим воно є.
Доказом моїх слів є те, що я почала листа з розповіді про тата, а на завершення пишу про маму й тата. Бо для мене неможливо говорити про нього, не кажучи водночас про неї. Вони завжди разом. Ось у чому проблема: я не можу уявити її без нього. Це як щось ціле розділити навпіл, і жодній з половинок від цього недобре. Наче…
