Читать «Куди приводять мрії» онлайн - страница 18

«Я маю наздогнати її!» – думав я.

– Енн, зачекай! – крикнув я. – Не полишай мене!

«Ти маєш рухатись уперед» – немов якийсь голос пролунав у моїй голові. Я не слухав його і продовжував свій шлях, повільніше… ще повільніше… Я знову був на дні того темного озера. Свідомість почала згасати.

«Будь ласка! – подумки благав я. – Має бути спосіб заспокоїти Енн і дітей, дати їм знати, що я ще існую!»

Моя присутність втрачає сенс

Я підіймався схилом до нашого будинку. Обабіч під’їзної дороги перцеві дерева тріпотіли на вітру. Я намагався вдихнути їхній запах, але нічого не відчував. Небо над головою було затягнено хмарами. Буде дощ, подумав я. Цікаво, чому я тут опинився.

Я увійшов у будинок – вхідні двері були тепер для мене не твердіші за повітря. І тоді зрозумів, навіщо прийшов.

Енн, Ричард і Перрі сиділи у вітальні. Йєн має бути в школі, подумав я, Марі – у школі мистецтв у Пасадені.

Джинджер лежала біля ніг Енн. Коли я увійшов до вітальні, вона різко підняла голову й подивилась на мене, притиснувши вуха. Цього разу мовчки. Перрі, який сидів на дивані поруч із Ричардом, обернувся й глянув на мене.

– Він тут, – сказав він.

Енн і Ричард машинально глянули в мій бік, але я знав, що вони мене не бачать.

– Він виглядає так само? – схвильовано спитав Ричард.

– Так само, як і на цвинтарі, – відповів Перрі. – Він вдягнений у ті речі, що були на ньому в ніч автокатастрофи, чи не так?

Ричард кивнув:

– Так.

Він глянув на Енн; я теж не зводив з неї очей.

– Мамо? – сказав він. – То ти…

Енн перервала його.

– Ні, Ричарде, – тихо, але твердо сказала вона.

– Але в ніч автокатастрофи тато справді був вдягнений саме так, – наполягав Ричард. – Звідки міг Перрі це знати, якщо не…

– Ми знаємо це, Ричарде, – знову обірвала його Енн.

– Я дізнався про це не від вашої родини, місіс Нільсен, даю вам слово, – сказав Перрі. – Ваш чоловік стоїть он там. Погляньте на вашу собаку. Вона його бачить.

Енн подивилась на Джинджер і здригнулася.

– Я цього не знаю, – прошепотіла вона.

Я мав змусити її побачити.

– Джинджер? – покликав я. Завжди, коли я промовляв її ім’я, хвіст починав радісно стукати по підлозі. Та зараз вона лише підібралася, не зводячи з мене очей.

Я рушив через кімнату до неї.

– Нумо, Джинджер, – гукав я. – Ти ж мене знаєш.

– Він йде до вас, місіс Нільсен, – сказав Перрі.

– Чи не могли б ви?.. – почала Енн, але змовкла від подиву – Джинджер підстрибнула з місця й вибігла з кімнати.

– Вона боїться його, – пояснив Перрі. – Бачите, вона не розуміє, що відбувається.

– Мамо? – окликнув Ричард, не почувши від неї ані слова. Як добре я знав це вперте мовчання… Попри те що вона не схильна була вірити в мою присутність, цієї миті я мимоволі посміхнувся.

– Він сміється до вас, – сказав Перрі. – Здається, він розуміє вашу нездатність повірити, що він тут.

На обличчі Енн проступило напруження.

– Гадаю, вам цілком зрозуміло, як я хотіла б у це повірити, – сказала вона. – Я просто не можу…

Вона змовкла й важко вдихнула.

– Ви… справді його бачите? – спитала вона.

– Так, Енн, так! Він бачить, – сказав я.