Читать «Куди приводять мрії» онлайн - страница 125

Я з силою звівся на ноги. Я почувався неймовірно важким, Роберте. Неначе після того, як я розірвав той кокон, моя плоть досі була замкнена в камені. Я ледве рухався по залу, повз безкінечні ряди людей, що спали, чоловіків та жінок, старих і молодих.

Я зупинився на вході до прилеглого залу.

Тут вже не було атмосфери відпочинку. Люди билися в неспокійному сні або, у напівсвідомому стані, пробували сісти і, не маючи сил, падали знову на ліжко, або ж намагалися підвестися. Чоловіки й жінки в блакитному стримували їх.

Не було тут і тиші, як у залі, що його я покинув. У цьому повітря розривалося від схлипів і скриків, незгодних і озлоблених голосів.

Поруч я побачив чоловіка в блакитному, що говорив до жінки на кушетці. Вона виглядала розгубленою й сердитою і намагалася сісти, але не могла. Чоловік гладив її по плечу і заспокійливо промовляв до неї.

Я обвів зал приголомшеним поглядом, коли загорлав якийсь чоловік:

– Я християнин і послідовник Спасителя! Я вимагаю, аби мене відвели до мого Господа! Ви не маєте права тримати мене тут! Не маєте!

Я побачив, як один з людей в блакитному дав знак своїм помічникам, і ті згуртувалися навколо розлюченого чоловіка, аби доторкнутись до нього. За кілька секунд він заснув важким сном.

– Ви маєте відпочивати, – промовив якийсь голос.

Я озирнувся і побачив молодого чоловіка в блакитній мантії, що посміхався до мене. Я намагався відповісти, але мій язик почувався опухлим і важким. Все, що я міг, – мовчки роздивлятись його.

– Ходімо, – сказав я.

Я відчув його руку на своєму плечі і з тим дотиком – оксамитовий спокій. Все почало розпливатися навколо мене. Я знав, що він веде мене, але нічого не бачив.

«Що за витончений наркотик міститься в їхньому дотику?» – гадав я, знову відчуваючи під собою м’яку кушетку і поринаючи у глибокий сон.

* * *

Коли я прокинувся, на краю кушетки сидів Альберт і посміхався до мене.

– Зараз тобі краще, – сказав він.

– Що це за місце? – спитав я.

– Зал відпочинку.

– Як довго я пробув тут?

– Зовсім трохи, – відповів він мені.

– Ті люди в сусідньому залі… – вказав я.

– Ті, хто помер раптово і насильницькою смертю і прокидається вперше, – відповів Альберт. – Вони відмовляються вірити, що їхні тіла загинули, а вони й досі існують.

– Той чоловік…

– Один з багатьох, хто очікують сісти по праву руку Господа і вірять, що всі, хто не поділяє їхніх ідей, приречені на вічні муки. У багатьох відношеннях ці й є найбільш заблудлі з усіх душ.

– Ти не приходив раніше, – зауважив я.

– Не міг, допоки ти не відпочив як слід, – сказав він. – Я отримував твої заклики, але мені не було дозволено відповідати на них.

– Я гадав, ти досі… – я змовк і потягнувся до нього, аби стиснути його плече.

– Альберте, де вона? – спитав я.

Вів не відповів.

– Вона ж не в тому жахливому місці?

Він похитав головою.

– Ні, – сказав він мені. – Ти позбавив її цього.

– Дякувати Богові! – я відчув шалену радість.

– Пішовши туди і залишившись із нею з власної волі, ти дав їй досить розуміння, аби врятуватися звідти.

– То вона тут, – сказав я.