Читать «Куди приводять мрії» онлайн - страница 123

Я не знав, що робити.

Чи варто заговорити, аби роздмухати той вогник? Чи й далі мовчати, даючи їй можливість підтримувати його самостійно? Я не знав. У той найважливіший момент усіх наших стосунків мій розум блукав без керма і вітрил.

Тож я не робив нічого. Просто дивився їй в обличчя. Обличчя дитини, що жадібно намагається осягнути якусь безмежну далеку таємницю.

Борися, думав я.

Це було єдине слово, що тільки й спало мені на думку. Борися. Здається, я кивнув із заохоченням. Борися. Гадаю, я посміхнувся. Борися. Я так міцно стискав її руку. Борися. Я відчував, як ми обоє починаємо тремтіти. Борися, Енн. Борися. Наша довга близькість, кожна мить її – від того, як ми зустрілися, до цих неймовірних хвилин – досягла зараз свого піку. Борися, Енн, борися. Борися. Будь ласка, борися.

Полум’я згасло.

Я бачив, як воно помирало. Секунду тому воно було тут, ледь жевріючи. А тоді згасло, і його тендітне сяйво зникло з її свідомості. І те, як занепадав вираз її обличчя – від хвилювання й надії до похмурого забуття, – було найстрашнішим видовищем, яке я бачив з моменту своєї смерті.

– Енн! – скрикнув я.

Жодної відповіді. Ані слова, ані зміни в обличчі.

Справу було програно.

Я дивився на неї мовчки. Час спливав.

Допоки остання відповідь не спала мені на думку.

Я не міг залишити її тут саму.

Дивно, як найжахливіше рішення з усіх, що я приймав у житті, сповнило мене спокою.

Тієї ж миті я дозволив підступному магнетизму огорнути мене.

Тепер цього вже було не спинити. Я відчув крижане застигання плоті, жахливе згортання, мертвотне ущільнення всього мого тіла.

Сліпий жах застелив мені розум, і я ледь не спробував вирватися з тенет.

Я припинив боротьбу.

Це було єдине, що я міг для неї зробити.

Скоро я втрачу розуміння того, що відбувається. Не матиму навіть втіхи від усвідомлення власного вчинку. Але тепер, цієї швидкоплинної миті я точно знав, що роблю. Єдине, що мені лишилося.

Зректися раю, аби бути поруч з нею.

Виявити любов, обравши залишитися тут з нею на відведені їй двадцять чотири роки.

Я молився про те, щоб моя присутність – чим би це не обернулося, коли я втрачу розуміння, – могла хоч трохи полегшити їй муки проживання в цьому жахливому місці.

Але я залишуся, хай там як.

Я стрепенувся, озираючись.

Джинджер лизала мені руку.

І коли я дивився на неї, не вірячи, я почув те, що було для мене найчарівнішою музикою в світі.

Голос Енн промовляв моє ім’я.

Я здивовано обернувся до неї. В її очах стояли сльози.

– Це справді ти? – прошепотіла вона.

– Так, Енн. Справді.

Я бачив її крізь мерехтливий туман сліз.

– Ти зробив це… заради мене?

Я кивнув.

– Так, Енн, так. Так.

Все. Я відчував, як розуміння слабшає. Як швидко воно зникне? Як скоро переможе спустошення?

Байдуже.