Читать «Куди приводять мрії» онлайн - страница 122

– Дякую тобі за те, що дозволяла мені бути самим собою. За те, що сприймала мене таким, як є, а не таким, яким ти уявляла або хотіла б уявити мене. Дякую, що так добре ладнала з моїми думками та емоціями. За те, що допомагала моїм легковажним думкам триматися землі, за те, що не була ані владною, ані покірливою, але і тим, і тим – залежно від вимог кожного окремого випадку. За те, що була справжньою жінкою і приймала те, що я міг дати тобі як чоловік. За те, що давала мені почуватися справжнім чоловіком, завжди.

– Дякую тобі за те, що ти терпіла мої помилки. За те, що ніколи не принижувала моє его, але й не дозволяла йому розростися за межі здорового глузду. За те, що підтримувала в мені розуміння, що я є людською істотою з обов’язками. Дякую за те, що змінювала мене, але ніколи не робила цього нав’язливо. За те, що допомагала мені краще зрозуміти самого себе. За те, що з тобою я досягнув більшого, ніж міг би будь-коли досягнути сам.

– Дякую тобі за те, що заохочувала мене до обговорення наших проблем, особливо з плином років. Зростаючи, наше вміння говорити одне до одного робило наш шлюб все кращим. Дякую, що допомогла мені об’єднати мої ідеї, почуття і спілкування з тобою в єдине ціле. Дякую за те, що любила мене не лише як чоловіка, а й як людину, що була мені не тільки дружиною й коханкою, а й другом.

– Дякую за присутність твоєї уяви в нашому житті. За те, що допомогла мені навчитися більше цінувати нову діяльність і нові ідеї. За те, що до краю урізноманітнила мої смаки в усьому, від найдрібнішого до найвеличнішого.

– Дякую тобі за те, що не словами, а вчинками нагадувала мені, як правильно слід чинити з іншими. За те, що на власному прикладі вчила мене, що самопожертва може бути виявом любові й доброти. Дякую тобі за надану можливість ставати зрілою людиною.

– Дякую тобі за твою надійність. За те, що завжди перебувала там, де ти мені була потрібна. Дякую тобі за твою чесність, твої цінності, твою моральність і співчуття. Дякую тобі навіть за важкі моменти в наших стосунках, адже вони теж навчали мене зростати.

– Пробач мене за кожен раз, коли я підводив тебе, кожен раз, коли мені забракло розуміння, на яке ти заслуговувала. Пробач мене за те, що не був добрим і терплячим, коли мав бути. Пробач за всі випадки, коли я був егоїстом і не зміг зрозуміти твоїх потреб. Я завжди кохав тебе, Енн, але часто не виправдовував сподівань. Пробач мені все це, і дякую за те, що з тобою я почувався сильнішим, ніж насправді, мудрішим, ніж насправді, здібнішим, ніж насправді. Дякую тобі, Енн, за те, що благословила моє життя своєю присутністю, за те, що збагатила моє існування ніжністю своєї душі.

– Дякую тобі, кохана, за все.

* * *

Тепер вона дивилась на мене – з виразом такої муки, що на мить я навіть пошкодував про все сказане.

Тієї ж миті той вираз зник.

Було щось в її очах.

Щось розмите й безформне, щось, що билося за існування. Наче вогник свічі під вітром.

Але точно було.

Як вона боролася. Всевишній Боже, Роберте, як вона боролася. Я бачив кожну мить цієї боротьби в неї на обличчі. Щось у моїх словах запалило крихітну іскру в її свідомості, і тепер вона напружено намагалася підтримати її спалах. Не знаючи, що саме покликало його до життя. Не знаючи навіть, що його було запалено, – лише відчуваючи. Усвідомлюючи щось. Щось інакше. Щось, що відрізнялося від нужденності, в якій вона існувала.