Читать «Коханка Шамоти (Сторінки із знайденого щоденника)» онлайн - страница 3

    Наступного дня, повернувшись з редакції, я знайшов на письмовому столі листа від Ядвіги, в якому вона призначала мені найближчу зустріч у себе через тиждень, тобто знову в суботу ввечері. Термін видався мені занадто довгим: я вибрався до вілли «Під липами» вже у вівторок після обіду. Але фіртка була зачинена. Розгніваний, я обійшов садибу кілька разів, сподіваючись побачити її десь у парку на одній із алей. Але стежки були порожні — лише осінній вітер підхоплював пригорщі зів’ялого листя і безжально ганяв між довгими, сумними рядами дерев. І хоча вже зовсім стемніло, у вікнах я не побачив світла — будинок був глухий і сліпий, ніби у ньому ніхто не жив. Очевидно, господиня проводила вечори в одній із кімнат, що виходять на північ, тобто з боку найменш доступного для ока перехожих. Засмучений, я пішов геть…    Поновлювані у наступні дні спроби дали той самий результат. Я мусив підкоритися її затятості й почекати до суботи. Тільки дивувало мене безмежно, що цілий тиждень я ані разу не зустрів її в місті, в театрі чи у трамваї. Мабуть, її колишній спосіб життя зазнав принципових змін. Ядвіга Калєргіс, колись об’єкт щоденного подиву міських денді і донжуанів, королева балів, концертів і товариських розваг, жила тепер, як черниця.    Загалом, я був задоволений цим і гордий. Не маю порожніх амбіцій, як ті, що полюбляють дражнити публіку демонструванням власного щастя, не прагну хизуватися перед людьми. Навпаки — ця таємничість, ця скрадливість наших взаємин мала невимовну привабу.

    Нарешті настав довгожданий день.    Цілий ранок я ходив, як причмелений. Колеги з редакції кепкували з мене, твердячи, що я, напевне, закохався.    — Цей Шамота геть збожеволів, — притишено висловився театральний критик. — За недовгий час зійшов на пси. Неможливо з ним розмовляти.    — Бери вище! Cherchez la femme! — пояснював старий, як світ, репортер. — Не інакше. Щоб мене шляк трафив.    Рівно о шостій крізь відхилені двері я зайшов до її спальні. Ядвіги ще не було. На столі парувало горнятко шоколаду, збоку на тарілці височіла піраміда з тістечок, іскрився зелений лікер.    Я сів обличчям до сусідньої кімнати і дістав сигарету з хризолітової скриньки. Тут погляд мій наштовхнувся на якийсь папірчик. Я впізнав її почерк. Написане стосувалось мене.    «Любий! Вибач за запізнення. Повернуся з міста через півгодини. До приємного побачення».    Я поцілував картку і притулив її до грудей. Після першої чарки лікеру відчув ніби сон, сонливість. Запалив чергову сигарету, механічно втупившись у грецький щит із зображенням Медузи, що виблискував на стіні. Сяюча серцевина щита мала в собі щось дивно привабливе, приковувала погляд, в’язала волю.    Незабаром я весь зосередився в одному світляному пункті, в оці змієволосої Горгони, що метало перуни спалахів. Не міг відірватися від гіпнотизуючого центру. Поволі западав у якийсь особливий стан. Оточення ніби відсунулося на дальній план, у нескінченну віддалену перспективу, а його місце заступило пишне розмаїття барв, екзотичний світ казки, субтропічна фата-моргана…    Раптом відчув на шиї теплі, м’які руки, а на устах солодкий, затяжний поцілунок. Я струсив з себе запаморочення. Біля мене стояла Ядвіга і спокусливо усміхалася. Обійняв її за талію і притягнув до себе.    — Вибач, — виправдовувався я, — не зауважив, коли ти увійшла. Цей щит так дивно приковує увагу.    Відповіла мовчазним поблажливим усміхом.    Була цього разу ще гарніша. Її врода, підкреслена грецькими шатами, володіла незбагненним чаром. З-під брів дивились чорні горді очі, з жаром пожадання, який тлів у глибині. О, яка розкіш сколихнути ці перса хвилею жаги, вилущити з холодного спокою це обличчя Юнони!    Перехиливши її через своє плече, я вдивлявся у неї, насичуючи спраглі очі безмежністю краси.    — О, яка ти прекрасна! Де ж твої коси? — питав, даремно намагаючись відхилити з її чола м’який, пречисто білий серпанок, що щільно закривав їй голову. — Хочу їх пестити, як першого разу, — пам’ятаєш? Розкинути покривалом на твоїх плечах і цілувати, цілувати, без кінця. Адже ти не забороняла мені першого вечора? Скинь цю хустку.    Вона затримала мою руку лагідно, але рішуче. На устах її заквітнув таємничий усміх і заперечливо похитала головою.    — Не можна зараз? Чому?    Знову мовчанка, і той самий заперечливий рух голови.    — Чого мовчиш? Чи пам’ятаєш, що досі не промовила до мене ані слова? Скажи мені хоч кілька слів! Хочу почути твій голос — він має бути ніжний і дзвінкий, як звук шляхетної криці.    Ядвіга мовчала. Якийсь смуток раптово затьмарив ціле її обличчя. Чи ж оніміла? Отож, я перестав наполягати. Була сьогодні пристрасніша, ніж минулої зустрічі. Через певні проміжки часу хапав її спазм, очі застеляла імла непритомності і вона смертельно бліда; гладенькою звабною шкірою пробігало легке тремтіння, зуби, що блискали мов перли, стиналися болісним корчем. Тоді, вражений, я випускав її з обіймів і намагався отямитись. Але відбувалось це лише мить: пароксизм швидко минав.    Розлучились ми пізньої ночі, коло першої години. На прощання причепила мені на грудях букетик фіялок. Я підніс до уст руку:    — Що ж, знову за тиждень?    Кивнула мовчки головою.    — Хай буде так. Прощавай, кохана!    Я вийшов. У передпокої, одягаючи пальто, я згадав про цигарничку, забуту на дзеркалі. Не роздягаючись, я повернувся до кімнати по забуту річ.    — Перепрошую, — почав я, звертаючись у той бік, де нещодавно залишив Ядвігу, але розпочата фраза завмерла в мене на устах. Ядвіги в покої вже не було.    Може, пішла до сусідньої кімнати? Але ж я не чув ані кроків, ані скрипу дверей…    — Гм, одначе ж, — промугикав я, ховаючи цигарничку, — одначе ж…    І, задуманий, повільно пішов сходами на вулицю.