Читать «Коханка Шамоти (Сторінки із знайденого щоденника)» онлайн

   Уже шість днів ходжу п’яний від щастя і не відважуюсь у нього повірити. Вже шість днів, як я увійшов у новий життєвий вимір, який відокремлюється від попереднього такою чіткою лінією, що мені здається, ніби переживаю якийсь величезний катаклізм.    Я отримав листа від неї…    З того часу, як вона виїхала за кордон рік тому, кудись у невідомому напрямку, — це перша, чудесна звістка від неї… Не можу, справді не можу повірити. Зомлію від щастя!    Її лист до мене! Мені, зовсім для неї невідомому, скромному, далекому шанувальникові, з яким її ніколи раніше не в’язали товариські стосунки, хоч би й миттєве знайомство! А однак це дійсність. Ношу його весь час із собою, не розлучаюся ні на хвилю. Адреса не підлягає сумніву: Єжи Шамота.    Це, власне, я. Не довіряючи власним очам, я давав конверт кільком знайомим, щоб вони прочитали; кожний із них поглядав на мене трохи здивовано, усміхався і запевняв, що в адресі чітко вказано моє прізвище…    Отож вона повертається на батьківщину, повертається вже через кілька днів, а першим, хто її привітає на порозі домівки, буду я, який ледве насмілювався підводити на неї очі під час випадкових зустрічей у громадських місцях, на котрійсь із алей парку, в театрі, на концерті…    Якби ж я міг був потішити себе колись хоч одним її поглядом, якимось миттєвим усміхом — але ж де там! Здавалось, вона зовсім мене не зауважує. Аж дотепер я був певний, що вона нічого взагалі не знає про моє існування. Напевне, що й не зауважила, як я тинявся за нею роками, мов тінь, чужий, несміливий? Я був стриманий і ненав’язливий. Тільки туга моя прикрашала її тендітним промінням. Отож, мабуть, відчула мене, відчула моє кохання і захоплення нею завдяки інстинкту вродливої жінки. Невидимі сув’язі симпатії, що єднали нас упродовж років, зміцніли, мабуть, на віддалі і тепер вабили її до мене.    Сьогодні вже четвер. Післязавтра о цій же годині маю її побачити. Не раніше. Така її чітка воля. Беру до рук листа, цей безцінний фіялкового кольору клаптик паперу, який ніжно пахне геліотропом, і читаю вже не знаю вкотре:    «Любий! Зайди в суботу, 26-го, біля шостої вечора до будинку по вул. Зеленій, 8.    Фіртка від саду буде відчинена. Хай збудеться жадання довгих літ.    Твоя Ядвіга Калєргіс».

    Будинок на вулиці Зеленій, 8! Її кам’яниця! Зветься «Під липами»!    Прекрасна вілла серед пишного парку, відгороджена від вулиці густою дротяною сіткою і лісом дерев, мета моїх щоденних прогулянок! О, скільки разів я скрадався вечірньою порою до цього затишного місця, зі схвильованим серцем споглядав тінь її постаті на шибках вікон. Втомлений очікуванням довгожданої суботи, я вже кілька разів був там і намагався зайти, але завше заставав фіртку зачиненою: клямка поступалась під натиском руки, та замок не відчинявся.    Очевидно, що вона досі не повернулась. Треба бути терплячим і чекати ще тих півтора дні. Я вже знервований до краю, не їм, не сплю, лише лічу години, хвилини… Скільки їх ще залишилось? Сорок вісім годин!.. Завтра цілий день проведу на річці під її парком, найму човна і постійно кружлятиму коло вілли. В суботу пробуду весь ранок і частину дня по обіді на вокзалі, бо мушу її привітати хоч би на віддалі. У тому, що вона досі не повернулась, переконали мене й сусіди, які вже рік її не бачили. Напевне, відклала приїзд аж на 26 вересня, тобто на день призначення мені відвідин.    Якщо чесно, то боюся прийти невчасно, після такої подорожі вона, певно, буде дуже втомлена…