Читать «Коханка Шамоти (Сторінки із знайденого щоденника)» онлайн - страница 2

    У суботу зранку, тобто сьогодні, я не зустрів її на вокзалі; був великий натовп і годі було вгледіти когось серед тисяч прибулих. З тим самим результатом я прочекав до четвертої години дня, коли прибув наступний поїзд. Чи ж не приїхала? Може, прибула ранковим і є вже вдома?    Будь-що-будь треба піти і переконатися.    Ті дві години, що відділяли мене від неї, стали суцільною мукою, кінця якої я не міг дочекатись. Зайшов до кав’ярні, випив чимало філіжанок чорної кави, випалив безліч цигарок і, не всидівши на місці, знову вибіг на вулицю. Проходячи повз виставку рослин, пригадав собі про замовлені на сьогодні квіти. Яка неуважність! Мало цілком не забув!    Я зайшов до крамниці й зібрав букет ледь розквітлих троянд і азалій.    Свіжозрізані квіти визирали пахучими пуп’янками з комірчика папороті і колихались легко у вечірнім повітрі. На міському годиннику добігало три чверті на шосту. Я загорнув букет у тоненький папір і швидко пішов до річки. За кілька хвилин я вже був по той бік мосту і нервовим кроком наближався до вілли. Серце несамовито калатало, ноги піді мною вгиналися.    Нарешті дійшов до фіртки і натиснув клямку: піддалась. Ошалілий від щастя, я сперся на хвилю об сітку, ледь опановуючи своє хвилювання. Отже, повернулась!    Проминуло кілька довгих хвилин. Погляд мій ковзнув рядами лип, які тягнулися шеренгами обабіч доріжки під портал входу. Десь збоку, з-поза кущів шовковиці і терну, проглядав кістяк осінньої альтанки, обплетеної диким виноградом; червоне листя безладно спливало решіткою, переплітаючись із зів’ялим уже плющем…    На клумбах осінні квіти: перисті айстри й хризантеми. На стежки, зарослі травою і бур’янами, тихо спадало зжовкле листя каштанів, сумно дощили цеглясті листки кленів. Під колоною з мармуру спливали кров’ю жоржини, мінилися веселковими барвами великі скляні кулі… Там, в оточенні кущів, на кам’яній лавці, вкритій килимком, сиділи два чижі, наспівуючи пісеньку відльоту. У глибині алеї під вечірнім сонцем снувалося-прялося срібне павутиння…    Я обома руками штовхнув двері, що були ледь причинені, і крученими сходами піднявся на горішній поверх. Але не зауважив жодних ознак життя.    Палац виглядав, як вимерлий, ніхто не вийшов назустріч, ніде ані сліду челяді чи господарів. Величезні електричні лампи осяювали яскравим, сліпучо-яскравим світлом порожню залу і внутрішні галереї…    У передпокої, привітно розчиненому для гостини, прикро вразив мене вигляд порожніх вішалок, їхні металеві гладкі кульки мерехтіли холодним блиском відшліфованої міді. Я скинув пальто. Крізь розчахнуте велике вікно у цю хвилю долинув дзенькіт міського годинника: відбивало шосту…    Я постукав у двері кімнати навпроти. Ніякої відповіді. Мене охопило хвилювання. Що робити? Зайти без дозволу? Може, спить утомлена подорожжю?    Але враз двері відчинилися, і на порозі з’явилась вона, жестом руки запрошуючи досередини. Був це чудовий покій, рафіновано стилізований під антик.    Вона мовчки сіла в глибоку нішу на різьблене ліжко. Я став навколішки на килимок біля її ніг і поклав голову їй на коліна. Обійняла мене рухом теплим і материнським, зануривши пальці в моє волосся, почала перегортати його пестливо. Ми дивилися одне одному у вічі без перерви, спраглі взаємного споглядання. Досі не прозвучало між нами жодного слова.    Аж ось нахилилась вона наді мною і поцілувала в уста. Кров ударила мені в голову тисячею молоточків, світ заколихався п’яним виром — я втратив панування над собою. Вхопив її раптово на руки і, не відчуваючи опору, кинув на ліжко в любовному забутті.    Коли біля шостої ранку я розплющив нарешті повіки і розглянувся довкола, Ядвіги поруч уже не було. Я швидко вдягнувся і, прочекавши даремно цілу годину, повернувся до себе. Відчуваю головокружіння, жар у жилах. Мабуть, у мене гарячка, бо уста пошерхли і дивна посуха в роті.    Йдучи, спотикаюся об різні предмети і заточуюся, як непритомний.