Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 23

— Розкажіть мені про зібрання, — звеліла вона.

Я розповів що знав. А коли замовк, вона притягла мене за голову, поцілувала й прошепотіла:

— Ти віриш мені, правда ж, любий?

— Звісно. Так само, як і ти мені.

— Цього ще зовсім не досить, — промовила вона й відтрутила моє обличчя.

Увійшла Марія з тацею, на якій були наїдки. Ми підтягли до канапи столика й почали їсти.

— Я не дуже вас розумію, — озвалася Ромен, відкушуючи шматочок спаржі. — Якщо ви не довіряєте мені, тоді навіщо про все це розповіли? Наскільки мені відомо, ви не дуже брехали. Чому ви сказали правду, якщо не ймете мені віри?

— Все це моя вразлива вдача, — пояснив я. — Я так піддався вашій красі й чарам, що не можу відмовити вам ні в чому.

— Годі! — вигукнула вона, враз споважнівши. — Цю красу й чари в більшості країн світу я обертала на капітал. Ніколи більше не говоріть мені про таке. Це завдає болю, бо… бо… — Дівчина відсунула свою тарілку, потяглася по сигарету, затримала на півдорозі руку й кинула на мене важкий погляд. — Бо я кохаю тебе, — нарешті промовила вона.

Я взяв її руку, що завмерла в повітрі, поцілував її в долоню й спитав:

— Ти кохаєш мене дужче за всіх на світі?

Вона вивільнила руку.

— Ти що — бухгалтер? — поцікавилась вона. — Може, ти вмієш усе порахувати, зважити й зміряти?

Я усміхнувсь і спробував повернутися до сніданку. Я був таки голодний. Але я з'їв усього кілька шматочків, і апетит у мене пропав. Я спробував вдати, ніби все ще хочу їсти, але з цього нічого не вийшло. Ніщо не лізло мені в горло. Облишивши марні спроби, я закурив сигарету.

Ромен розігнала рукою дим і знов запитала:

— То ви мені не довіряєте? Тоді чому ж ви віддали себе в мої руки?

— А чом би й ні? Ви можете придушити повстання. Але мене це не обходить. Це не моя партія, і її поразка ще не означає, що мені не пощастить забрати звідси хлопця з усіма його грошима.

— А як ви дивитесь на ув'язнення, можливу страту?

— Що ж, ризикну, — відповів я. А сам подумав, що коли після двадцяти років шахрайств та інтриг у великих містах я дозволив спіймати себе в цьому гірському селі, то я заслуговую на найгірше.

— Ви взагалі нічого до мене не почуваєте?

— Годі вам клеїти дурнятко. — Я махнув рукою в бік недоїденого сніданку. — У мене від восьмої вечора і ріски в роті не було.

Вона засміялася, затулила мені рота долонею й промовила:

— Розумію. Ви мене любите, але не досить, щоб дозволити мені втручатись у ваші плани. Мені це не до вподоби. Таке позбавляє чоловіка мужності.

— Ви хочете приєднатись до революції? — спитав я.

— Я не збираюся бігати по вулицях і розкидувати на всі боки бомби, якщо ви це маєте на увазі.

— А Дюдакович?

— Він спить до одинадцятої ранку. Якщо ви розпочнете о четвертій, то матимете цілих сім годин доти, доки він прокинеться. — Вона сказала це цілком серйозно. — Починати слід саме о такій порі. А то він може спинити вашу революцію.

— Невже? А в мене склалося враження, що він революції хоче.

— Васіліє не хоче нічого, крім спокою і затишку.

— Слухай, серденько, — сказав я. — Якщо твій Васіліє хоч на що-небудь здатний, то він не може не дізнатись про все заздалегідь. Революція — це Ейнарсон і армія. Усі ці банкіри й депутати, яких він тягне за собою, щоб надати партії респектабельності, — не більше, ніж опереткові конспіратори. Ти тільки поглянь на них! Збираються опівночі й мелють усілякі дурниці. А тепер, коли їх зрештою спонукали до чогось, вони не втримаються і розплещуть усі таємниці. Цілий день ходитимуть, тремтітимуть і шепотітимуться по темних кутках.