Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 21

Представляючи мене товариству, Ейнарсон виголосив коротку, дуже офіційну промову, якої я не зрозумів. Я вклонився й сів поруч із Грантхемом. Ейнарсон сів по другий бік від хлопця. Решта також посідали, не дотримуючись якогось особливого порядку.

Полковник Ейнарсон розгладив вуса і почав говорити то з одним, то з іншим, час від часу підвищуючи голос, щоб перекрити загальний гомін. Лайонел Грантхем тихенько показував мені найвпливовіших змовників: десяток чи більше членів парламенту, один банкір, брат міністра фінансів (певно, він представляв там того урядовця), півдесятка офіцерів (цього вечора всі вони були в цивільному), троє професорів з університету, голова профспілки, видавець газети і її редактор, секретар студентського клубу, політичний діяч з еміграції та кілька дрібних комерсантів.

Банкір, сивобородий чоловік років шістдесяти, підвівся й почав промову, пильно дивлячись на Ейнарсона. Говорив він невимушено, м'яко, але трохи з викликом. Полковник не дозволив йому зайти надто далеко.

— Ох! — вигукнув Ейнарсон і підхопився на ноги. Жодне з його слів анічогісінько для мене не означало, але рум'янець у банкіра зі щік зійшов, і його очі неспокійно забігали по нас.

— Вони хочуть покласти всьому край, — прошепотів мені на вухо Грантхем. — Тепер вони не погоджуються йти з нами до кінця. Я знав, що так буде.

В кімнаті зчинився галас. Багато людей щось вигукували водночас, але ніхто не міг перекричати Ейнарсона. Всі посхоплювалися з місць; в одних обличчя були геть червоні, в інших — зовсім сполотнілі. Брат міністра фінансів — стрункий, ошатно вбраний чоловік із довгастим інтелігентним обличчям — зірвав своє пенсне з такою люттю, що воно тріснуло навпіл, крикнув Ейнарсонові кілька слів, крутнувся на підборах і рушив до дверей. Розчахнувши їх, він завмер.

У коридорі було повно людей у зеленій формі. Солдати поприхилялися до стін, стояли гуртами, сиділи навпочіпки. Вогнепальної зброї в них не було — лише тесаки в піхвах при поясі. Брат міністра фінансів принишкло стояв у дверях, втупившись у солдатів.

Темночубий смаглявий крем'язень у грубому одязі й важких черевиках перевів погляд червоних очей із солдатів на Ейнарсона й спроквола ступив два кроки до полковника. Це був сільський політик. Ейнарсон рушив назустріч чоловікові. Всі, хто був між ними, відійшли вбік.

Ейнарсон закричав, і селянин закричав. Ейнарсон сягнув найвищої ноти, але селянин не залишився в боргу.

Тоді полковник Ейнарсон сказав: «Тьху!» — і плюнув крем'язневі в обличчя. Той заточився й поліз здоровенною рукою під коричневе пальто. Я обійшов Ейнарсона і впер ствол свого револьвера крем'язневі в ребра.

Ейнарсон засміявся й гукнув до кімнати двох солдатів. Вони взяли селянина за руки й повели геть. Хтось причинив двері. Всі посідали. Ейнарсон заговорив знов. Ніхто його не уривав. Банкір із сивими скронями теж виступив із промовою. Міністрів брат підвівся й виголосив півдесятка ввічливих слів, короткозоро вдивляючись в Ейнарсона й тримаючи в руках половинки зламаного пенсне. Ейнарсон щось сказав, і тоді підвівся й заговорив Грантхем. Усі слухали його дуже шанобливо.