Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 20

Потім вона зупинилася перед дзеркалом — трохи збоку, так, щоб бачити мене в ньому, і, збиваючи свої кучері, якось неуважно промовила:

— Дуже добре. Отже, Ейнарсон хоче революції. А що робитиме ваш хлопець?

— Те, що я йому скажу.

— А що ви йому скажете?

— Те, що буде вигідно. Я хочу забрати його додому з усіма грішми.

Вона відійшла від дзеркала, скуйовдила мені чуб, поцілувала в губи й сіла мені на коліна, тримаючи моє обличчя в своїх маленьких теплих долонях.

— Віддайте мені революцію, любий мій! — її очі потемніли від збудження, голос став глибокий, вуста сміялися, тіло тремтіло. — Я ненавиджу Ейнарсона. Використайте цього чоловіка і зламайте його для мене. Але дайте мені революцію!

Я засміявся, поцілував дівчину і поклав її голову собі на плече.

— Побачимо, — пообіцяв я. — Сьогодні опівночі в мене зустріч із, змовниками. Може, я про щось дізнаюсь.

— Ти повернешся після зустрічі?

— Спробуй не впустити мене!

Об одинадцятій тридцять я прийшов до готелю, сховав до кишень пістолет та кастет, а тоді вже піднявся в номер Грантхема. Він був сам, але сказав, що чекає Ейнарсона. Здавалося, хлопець був радий мені.

— Скажіть, Махмуд коли-небудь приходив на зібрання? — спитав я.

— Ні. Його участь у революції приховували навіть від найбільш утаємничених. Він не міг приходити, на те були причини.

— Атож, були. І найголовніша — всі знали, що він не хоче ніяких заворушень, не хоче нічого, крім грошей.

Грантхем закусив нижню губу й зітхнув:

— О Господи, який бруд!

Приїхав полковник Ейнарсон — у вечірньому костюмі, але солдат до самих кісток, людина дії. Він потис мені руку сильніше, ніж треба було. Його маленькі темні очі зблискували.

— Ви готові, панове? — звернувся він до хлопця й до мене так, наче нас було багато. — Чудово! Почнемо, не відкладаючи. Сьогодні вночі не буде труднощів. Махмуд мертвий. Звичайно, серед наших друзів знайдуться такі, що спитають: «Чому ми підіймаємо повстання саме зараз?» Ох… — Він смикнув за кінчик свого пишного вуса. — Я відповім. Наші побратими — люди добрі, але вкрай нерішучі. Під умілим керівництвом полохливість де й дінеться. Ось побачите! — Він знову смикнув себе за вуса. Видно було, що того вечора цей військовий добродій почував себе Наполеоном. Та я не хочу, щоб у вас склалося про нього враження, як про опереткового революціонера, — я пам'ятаю, що він зробив із солдатом.

Ми вийшли на вулицю, сіли в машину, проїхали сім кварталів і рушили до маленького готелю в провулку. Швейцар зігнувся в три погибелі, відчиняючи перед Ейнарсоном двері. Ми з Грантхемом піднялися вслід за полковником на другий поверх і опинились у тьмяно освітленому холі. Нас зустрів улесливий товстий чоловік років п’ятдесяти, що весь час кланявся й квоктав. Ейнарсон відрекомендував його як власника готелю. Потім той товстун провів нас до кімнати з низькою стелею, де тридцять чи сорок чоловік повставали з крісел і дивились на нас крізь пасма тютюнового диму.