Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 16

— Ви зробите те, що я вам скажу… якщо я пообіцяю допомогти вам вибратися з цієї історії і не заплямувати свого ім'я? — спитав я так, ніби щодня витягав мільйонерів і нащадків шотландських королів з балканських заколотів.

— Так!

— Який наступний захід у революційній програмі?

— Сьогодні вночі відбудуться збори. Я проведу вас.

— О котрій годині?

— Опівночі.

— Зустрінемось о пів на дванадцяту. Що я мав знати?

— Мені сказали розповісти вам про змову і запропонувати все, що ви забажаєте, аби тільки залучити вас. Окремої домовленості про те, багато чи мало я повинен вам розповісти, не було.

Того ж вечора о дев'ятій тридцять я вийшов з таксі перед будинком, адресу якого було вказано у записці від секретарки міністра поліції. Невеличкий двоповерховий будинок стояв на погано забрукованій вулиці на східній околиці міста. Двері відчинила середнього віку жінка в дуже чистому, накрохмаленому, але погано пошитому вбранні. Я й рота не встиг розтулити, як за спиною в жінки з'явилася Ромен Франкл у рожевій шовковій сукні, з оголеними плечима, й подала мені маленьку ручку.

— А я не сподівалася, що ви прийдете.

— Чому? — спитав я і, поки служниця зачиняла двері та брала в мене пальто й капелюха, вдавав, ніби здивований — жодний-бо чоловік не відмовиться від запрошення такої жінки!

Ми стояли в кімнаті, обклеєній темно-рожевими шпалерами, встеленій килимами й умебльованій зі східною розкішшю. Єдиною річчю, яка вносила дисонанс у інтер'єр, було величезне шкіряне крісло.

— Ходімо нагору, — запросила мене дівчина і сказала до служниці кілька слів, з яких я зрозумів тільки ім'я Марія. — Чи, може, ви, — знову перейшла вона на англійську, — віддаєте перевагу пиву перед вином?

Я відповів, що ні, і ми рушили сходами нагору. Дівчина йшла попереду — легко, зовсім не докладаючи зусиль, так наче її несли. Вона завела мене до кімнати у чорних, білих та сірих тонах, вишукано вмебльованої всього лиш кількома речами. Суто жіночу атмосферу тут порушувало тільки ще одне м'яке крісло.

Господиня сіла на сіру канапу й відсунула стос французьких та австрійських журналів, щоб звільнити поруч місце для мене. Крізь прочинені двері я бачив пофарбовані ніжки іспанського ліжка, край фіолетового покривала й фіолетові завіси на вікні.

— Його превосходительство дуже шкодує… — почала дівчина і змовкла.

Я дивився — ні, я дивився спокійно, не вирячивши очі, — на велике шкіряне крісло. Я знав: вона змовкла саме тому, що я дивився на нього, тож уже не міг відвести погляду.

— Васіліє, — промовила вона виразніше, ніж того вимагали обставини, — дуже шкодує, що довелося відмінити сьогоднішню зустріч. Убивство секретаря президента — ви чули про це? — змусило нас відкласти всі справи.

— А так, той Махмуд… — Я повільно перевів погляд зі шкіряного крісла на неї. — Убивцю знайшли?

Її обрамлені чорним зіниці уважно вивчали мене; нарешті вона похитала головою, струснувши своїми майже чорними кучерями.

— Можливо, це Ейнарсон, — промовив я.