Читать «Користь незавершених справ» онлайн - страница 23

А тут ще й Кір… Як вчасно він з’явився! Так завжди траплялося — ми допомагали один одному, коли виникала потреба, і ніхто ніколи не рахував, хто там що кому винен. Я подумала, що б могло статися, якби друг все ще був у Англії, або якби ми не зустрілися вчора на кладовищі… Я б так і не дізналася, яке прокляття наді мною висить, і через тиждень, ну, може трошки пізніше відправилася в будинок до санітарів у білих халатиках.

Раптом я підхопилася на ноги, і, опинившись перед Кіром, рвучко обійняла його. Не знаю, що на мене найшло, але тоді це здавалося правильним і єдино вірним рішенням.

— Гей, Яро, ти чого? З тобою все у порядку? — занепокоєно і трохи розгублено запитав він.

— Так. Завдяки тобі, - пробурмотіла я кудись у його плече, і відчула, що руки друга міцно обіймають мене у відповідь.

…Та чи друг він мені? Хіба від дружніх обіймів так калатає серце, що здається, ніби зараз воно вистрибне з грудей? Хіба хочеться так і стояти тут, у залитій сонцем вітальні, цілу вічність, не перериваючи цієї несподіваної близькості? Хіба хочеться одночасно плакати і сміятися, від тепла його рук і подиху, що ледь помітно лоскоче волосся на потилиці, і від розуміння, що зараз усі ці чари зникнуть?..

Якою ж дурепою я була! Ні, так і справді можу лише я — закохатися у хлопця, і не помітити, як це сталося, вважати це неймовірне почуття тільки дружбою! І скільки б ще це продовжувалося б, якби не ці неждані-негадані події? Скільки б ще часу я переконувала себе, що все, що я відчуваю до цього дивовижного юнака — просто вдячність, доброта, турбота?

— Ти можеш не залишати мене зараз? — я запитую тихо-тихо, точно не знаючи, чи хочу, щоб він мене почув. А, будь що буде! Почує — то, значить, доля.

А я завжди вірила у долю. Всі непримітні знаки, що вона мені давала, приймала на віру, і ні разу не помилилася! Ось і зараз: почує — значить судилося, а як ні… Але він почув:

— Звичайно, не залишу. І як ти могла лишень подумати про таку дурницю? — А у голосі — ні краплі звичної жартівливості, тільки рівне тепло, що зігріває усе довкола.

Ми ще деякий час стоїмо разом, укупі, але за ці кілька хвилин моя впевненість у тому, що я таки кохаю Кіра, нікуди не поділася, а, здається, тільки більше утвердилася в мозку.

— То що, ти точно не хочеш їсти? — все ж таки перериває тишу він, заглядаючи мені у очі.

— Хочу! — швидко відповіла я. Раз вже змогла піднятися з ліжка, треба цим скористатися.

Щоправда, слово «поїсти» виявилося занадто гучним. Максимум, що можна було зробити з продуктами, що були у наявності, так це заморити черв’ячка. Довелося Кіру перенести з найближчого магазину декілька картоплин, моркву, цибулину(так, не дуже правильно, але йти на вулицю за продуктами було зовсім ліньки), і ми з ним нашвидкуруч приготували суп з гречкою, яка невідомо як все ж знайшлася на дні одної з шухляд.

Після пізнього обіду — вже було близько шостої, ми знов розсілися у вітальні, але тепер Кір розвалився на ліжку, а я тулилася у кріслі, зацікавлено гортаючи забрану з дому книжку. Але моєї уваги вистачило зовсім ненадовго: після ситного обіду мене почало ще більше хилити в сон, тож я й сама не зчулася, як задрімала. А прокинулася вже на ліжку, і за вікном стояла непроглядна темінь, тільки старий місяць хитро підморгував, та зорі виблискували, відбиваючись у стеклах вікна.