Читать «Користь незавершених справ» онлайн - страница 17

— А як ми повернемося назад? Так само, зліземо по яблуні? — зацікавлено спитав Кір, а я посміхнулася.

— Ні, що ти. Можна ж вчинити набагато простіше — ми просто перенесемося магією. Звісно, у домі здійметься галас, але нас вже там не буде, правда?

— А ти настільки впевнена, що вони не звернуться до Відомства? — Кір, звісно, не був проти моєї ідеї, але все ж таки хотів переконатися, що я знаю, що саме збираюся зробити.

— Ну, я гадаю, що ні. Вони ж не хочуть ще більше погіршити репутацію родини? До того ж, вигнання з дому — це лиш звичай, не підтверджений законом, так що нічого мені не зроблять. — Я повела плечем і спокійно продовжила: — В нас буде, мабуть, хвилин сорок. Хоча ти ж розумієш, що сорок хвилин — це в ідеалі, насправді в нас буде значно менше часу. Півгодини від сили…

— Так-так… Ну що, пішли? — Кір тепер йшов попереду мене, значно випереджаючи, і мені іноді доводилося навіть бігти, щоб наздогнати його.

Паркан опинився перед нами якось раптово, незважаючи на те, що саме до нього ми й ішли. Я вже зачепилася ногою за зручний виступ і збиралася перелізти через нього, але несподівано мене зупинила рука Кіра, що лягла мені на плече.

— Стривай… На огорожу накладені чари, і я зовсім не заздрю тому, хто на них наразиться. Але, на щастя, з тобою зараз є неперевершений майстер з нейтралізації чар, який може розвіяти заклинання, — Кір дозволив собі самовпевнену усмішку, але я анітрохи не образилася, бо друг мав повне право на подібну зухвалість — все ж таки він дійсно був майстром своєї справи.

— Ну, тоді давай, розвіюй, — дозволила я, відходячи у сторону, щоб не заважати. Взагалі-то, якщо зовсім на чистоту, то я і сама без особливих складнощів впоралася б з цією проблемою, але якщо це бажає зробити хто-небудь інший — то прапор йому в руки.

Кір возився над чарами хвилин п’ять, не більше. Досить швидко, варто відмітити. Після цих його маніпуляцій ми вже без будь-яких перешкод змогли перелізти через паркан і швидко, маленькими перебіжками, дістатися старої яблуні.

Я лізла першою, тому що треба було ще й відчинити вікно, замкнене зсередини, особливим словом-відмичкою, яке я вигадала, щоб будь-коли забиратися до себе у кімнату таким способом.

— Калиновий цвіт, — прошепотіла я, направивши вказівний палець на вікно. Трохи поскрипівши у роздумах, воно все ж таки відчинилося, ледве не вдаривши мене при цьому по носі. Не дуже граціозно перелізши через підвіконня у приміщення, я спершу озирнулася по сторонам, очікуючи побачити голі стіни і чималенький шар пилюки, але мене чекала несподіванка. І я не можу сказати, що вона була приємною.