Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 96

Ліберальні бродіння напередодні проголошення незалежності поширилися лише з-поміж екзальтованої меншості населення. Їхній відголос у народі був досить обмеженим, безсумнівно, набагато обмеженішим, ніж це намагаються довести автори наших підручників з історії країни. Сент-Ілер, який за тих часів занотовував свої враження від подорожі внутрішніми районами Бразилії, зазначає, що в Ріо-де-Жанейро до 12 січня за ліберальні ідеї агітували винятково європейці, а у провінції ініціаторами революції були деякі багаті родини, в руках яких була зосереджена влада. «Народні маси, — писав він, — були байдужі до всього цього. Здавалося, вони ставили перед собою те ж саме запитання, що й віслюк з байки: чи повинен я все життя тягнути в’ючне сідло?»

У перший раз серйозна загроза над споконвічними колоніальними порядками у нашій країні нависла внаслідок подій, які супроводжували вимушений приїзд португальської королівської сім’ї до Бразилії у 1808 році. Зростаючий космополітизм деяких міських центрів не становив безпосередньої й неминучої загрози верховенству сільськогосподарських баронів, верховенству, яке спиралося на традиції та підтримку суспільної думки. Але цей процес дійсно відкрив шлях до нових обріїв і для нових амбіцій, які з часом почнуть руйнувати звичний перебіг сільського життя з його старовинними радощами й традиціями. Захоплені зненацька правилами іншого трибу життя, насамперед після проголошення незалежності та кризи регентства, багато людей не змогли погодитися з усіма змінами, що сталися в країні. Від тих саме часів стає очевидною відстань між «свідомими» елементами та широкими масами бразильського населення, та сама відстань, яка яскраво виявилася пізніше, в усі найзначніші й вирішальніші моменти національної історії. У книжках, у пресі, у промовах реальність неминуче починає супроводжуватися такими епітетами, як складна й сумна. Перехід від життя в оточенні елементарних природних речей до більш регульованого й абстрактного існування в містах повинен був породити серед нашого народу всепоглинальну внутрішню кризу. Найкращі й надзвичайно чутливі люди почали відверто ненавидіти це життя, або ж «довічну тюрму», використовуючи тогочасні метафори. Наш романтизм — навіть копіюючи Байрона, Мюссе, Еспронседу  і створюючи умовний індіанізм, витоки якого майже з усіма найменшими дрібницями були запозичені в Шатобріана та Купера, навіть перебираючи дзвінке слово Гюґо для своїх романтичних строф, — тільки в деяких окремих випадках був штучним і нещирим.

Як і в будь-якій іншій країні, бразильські романтики силкувалися позбавитися класичних умовностей і заскнілості, тобто всього того, що намагалося перетворити нашу тропічну природу на жалюгідну й смішну карикатуру пейзажів Аркадії. Зосереджуючись на особистості — на її інстинктах й інтуїції, романтизм міг би відігравати набагато помітнішу роль, і певною мірою він її відігравав. Для цього йому не потрібно було занурюватись у темні глибини існування, достатньо було обмежитися своєю щирістю та прямодушністю. Відверто кажучи, він не привніс нам нічого по-справжньому нового: песимізм, любовні страждання, ба навіть слізлива сентиментальність, притаманні романтизму, — ось, по суті, головні риси ліричної традиції нашої метрополії. Нас не може не турбувати це чіпляння до жіночої, екстатичної й флегматичної сентиментальності у той час, коли після нещодавнього проголошення незалежної держави ми мусили б зосередити всі наші зусилля на протистоянні нігілістичним проявам.