Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 90

Слабка побожність бразильців і навіть бразилійок кидається в очі всіх іноземців, які відвідували нашу країну ще починаючи від часів отця Фернана Кардіна, який казав, що мешканки Пернамбуку XVI сторіччя «були справжніми сеньйорами, але зовсім непобожними, не відвідували служби й проповіді, не ходили на сповідь тощо». Огюстен де Сент-Ілер, який відвідав місто Сан-Паулу на Страсному тижні 1822 року, розповідав, як йому було боляче спостерігати легковажну поведінку вірян під час релігійної служби. «Ніхто не переймається духом урочистостей, — зауважує він. — Дуже далекі від церкви люди заходили туди лише за звичкою, а народ поводиться так, ніби прийшов узяти участь у масових розвагах. На службі в Страсний четвер більшість присутніх набула причастя з рук єпископа. Вони дивилися направо й наліво, розмовляли перед цим урочистим моментом й поверталися до розмов відразу після нього». Трохи далі він додає, що вулиці «були сповнені народом, який ходив з однієї церкви до іншої, але тільки щоб подивитися, без найменшої ознаки старанності».

Насправді, мало чого можна очікувати від побожності, яка постійно потребує присмачування сильних приправ і яка, аби зачепити душу, спочатку повинна вразити зір і слух. «Посеред галасу й мішанини, веселощів і розкоші, притаманних усім цим славетним, помпезним, блискучим святам, — зауважує пастор Кіддер, — особа, яка прагне віднайти я вже не кажу стимул, але принаймні місце для більш духовного культу, мала бути надзвичайно ревною». Інший іноземець, який відвідав країну в середині ХІХ століття, висловлює глибокий сумнів щодо можливості того, що колись у Бразилії прищепляться більш канонізовані форми релігійного культу. Він із обуренням наголошує, що навіть протестанти на цій землі дуже швидко деградують. І додає: «Річ у тім, що місцевий клімат не сприяє суворості північних конфесій. Строгий методизм або пуританство ніколи не процвітатимуть у тропіках».

Звеличування душевних цінностей та конкретних і відчутних релігійних форм, які в католицизмі, згідно з рішеннями Тридентського собору, здається, необхідні для духов­ної реконкісти та поширення віри через загрозу реформації, віднайшло серед бразильців землю обітовану й ідеально пристосувалося для інших типових аспектів нашої соціальної поведінки. Зокрема, наше неприязне ставлення до ритуалізації певної мірою є зрозумілим на цій «вразливій і дещо меланхолійній землі», як про неї казали перші європейські спостерігачі. І саме завдяки цій характеристиці ритуалізація, по суті, нам не потрібна. Наша звичайна реакція на середовище, в якому ми живемо, — це не захисна реакція. Приватне життя бразильця не занадто впорядковане чи дисципліноване, аби повністю захопити й заволодіти його особистістю, включивши її, немов свідому деталь, до суспільного пазла. Він вільний відмовитися від тих заяложених ідей, жестів і форм, що зустрічаються на його шляху, аби підігнати їх під себе без зайвих труднощів.