Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 91
Сержіу Буарке ді Оланда
6. Нові часи
Схильність до життя у суспільстві зовсім не є важливою ознакою колективізму. Тому ми не сприймаємо принцип організаційного надіндивідуалізму, а характер релігійного культу серед бразильців стає надзвичайно приземленим і суто людським. Дуже часто наша звичайна поведінка свідчить про надзвичайну прихильність до особистісних цінностей у рамках домашнього середовища. У подібній ситуації кожна людина зазвичай стверджується серед собі подібних, нехтуючи загальним законом у тих сферах, де цей закон суперечить емотивним симпатіям особистості, та звертаючи увагу лише на те, що відрізняє її від усіх інших, від усього світу.
Тож лише дуже рідко ми душею й тілом віддаємося чомусь, що належить зовнішньому світові. І робимо це лише тоді, коли втікаємо від правил, відступаючи просто, навдогад і без будь-якого контролю, в жодному разі не дотримуючись правил вільної ініціативи. Ми є очевидними супротивниками докучливої й монотонної діяльності, починаючи від художньої творчості й закінчуючи грубою ручною працею, де людина свідомо підкорюється відмінному від неї світові: індивідуальна особистість із великими труднощами виконує накази вимогливої та дисциплінуючої системи. Часто бразильці, які вважають себе інтелектуалами, з легкістю одночасно підживлюються положеннями найрізноманітніших доктрин і черпають із цілком протилежних і відмінних переконань, які нерідко суперечать одне одному. Достатньо, щоб і доктрини, й переконання вражали уяву яскравою оболонкою, тобто гарними словами й спокусливими аргументами. Суперечності, які можуть існувати між ними, здаються нашим інтелектуалам настільки нормальними, що деякі з них могли б навіть занепокоїтись і щиро обуритись, якби нам здалася протиприродною їхня здатність сприймати ці протилежні доктрини з однаковим захопленням. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що майже всім нашим видатним і талановитим людям хоча б незначною мірою, але притаманна ця властивість.
Ми не шукаємо в роботі власного задоволення. Її кульмінацією є ми самі, а не предмет творіння: тобто finis operantis, а не finis operis. Професійна діяльність видається нам чистою випадковістю в житті людей на противагу іншим народам, у яких навіть слова, що позначають ці види діяльності, можуть набувати майже релігійного звучання.
Ще й сьогодні у Бразилії рідко можна зустріти лікарів, адвокатів, інженерів, журналістів, викладачів або службовців, які обмежуються винятково своєю професією. Ми постійно стикаємося з фактами, які спостерігав Бурмайстер іще у перші роки після проголошення незалежності: «Тут ніхто не хоче слідувати природному курсові обраної кар’єри, навпаки, кожний прагне досягти високих і прибуткових посад якимись дивними стрибками. І нерідко їм це вдається... Лейтенант-прикордонник, — зазначає він далі, — несподівано стає майором або полковником армії, а потім подумуває повернутися до прикордонних військ уже в новому чині. Державний службовець докладає неймовірних зусиль аби влаштуватися на посаду інженера, а найталановитіший військовий інженер полишає свою кар’єру, аби обійняти посаду збирача податей на митниці. Морський офіцер мріє одягти форму командувача ескадри. Обіймати одночасно п’ять або шість посад і не робити нічого на жодній із них є цілком звичайним явищем».
