Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 88

У мовному аспекті, для прикладу, цей спосіб життя, здається, відображається у нашій надмірній схильності до використання зменшувальних форм. Зменшувально-пестливий суфікс «-inho» допомагає нам краще познайомитися з людьми або предметами та водночас виокремити їх. Це спосіб зробити їх більш доступними для почуттів і наблизити їх до серця. Ми знаємо, як часто португальці глузують із дещо надмірної схильності бразильців до використання зменшувальних форм, що здається їм настільки ж смішним, наскільки для нас доволі часто є кумедною португальська сентиментальність, слізлива й гірка. Уважне дослідження наших синтаксичних форм, безсумнівно, могло б посприяти чудовими відкриттям у цьому сенсі.

До того ж самого порядку проявів належить, безсумнівно, й тенденція не згадувати сімейне прізвище під час спілкування. Як правило, переважає саме власне ім’я, надане людині при хрещенні. Ця тенденція, яка для португальців є справжньою традицією з довгим корінням (як відомо, прізвища набули вагомішого значення в християнській і середньовічній Європі лише починаючи з ХІІ століття), дивним чином посилилась у Бразилії. Цілком логічно можна було пов’язати цей факт із припущенням, що звернення просто за ім’ям допомагає знести психологічні бар’єри, які існують між різними сім’ями, незалежними одна від одної. Подібна поведінка природна для груп людей, які позитивно сприйняли правила приязності та «злагоди» й відмовилися від правил абстрактного раціоналізму, який не спирався, за термінологією Тьонніса, на кровну, місцеву або духовну спільність.

Відсутність форм людського співіснування, які не спиралися б на суто емоційну етику, є тією особливістю бразильського життя, яку здатні з легкістю зрозуміти лише поодинокі іноземці. І цей спосіб життя й поведінки настільки характерний для нас, що ми не можемо його позбавитися навіть у тих сферах життя, які традиційно вимагають конкуренції. Один торговець із Філадельфії якось із жахом повідомив Андре Зігфриду, що у Бразилії, так само як і в Аргентині, аби завоювати клієнта спершу треба стати його другом.

Наш старий католицизм, настільки оригінальний, що дозволяє нам звертатися до святих майже із запанібратством, що, напевно, виглядає дуже дивним в очах по-справжньому релігійних людей, має ту ж саму природу. Популярність серед бразильців святої Терези із Лізйо, або ж святої Терезіньї (буквально — Терезочки), пояснюється надзвичайною задушевністю її культу, культу люб’язного й майже братерського, який погано підлаштовується під церемонії й долає всі можливі відстані. Це ж саме сталося й з нашим Хлопчиком Ісу­сом, другом усіх дітей в їхніх іграх, який нагадує не так Ісуса канонічних євангелій, як Ісуса деяких апокрифів, головно дитячих євангелій. Ті, хто відвідував свята Доброго Ісуса Пірапорі у Сан-Паулу, знають історію Христа, який сходить із вівтаря, щоб танцювати самбу разом із народом.

Така форма культу, яка вкорінилася на Піренейському півострові, також зустрічалася й у середньовічній Європі, саме у період занепаду надіндивідуальної куртуазної релігійності, де спільна воля виявляється в спорудженні величних готичних пам’яток. Як зазначає історик, по завершенні цього періоду з’являється більш гуманне та більш щиросердне релігійне почуття. Майже кожен будинок мав власну каплицю, де мешканці мали змогу схилити коліна перед заступником і захисником. Христос, Богородиця та святі вже не сприймались як привілейовані істоти, позбавлені будь-яких людських почуттів. Усі — ідальго й плебеї — прагнули задушевної дружби зі святими створіннями, а самий Бог перетворився на близького друга, такого домашнього й задушевного, який різко відрізнявся від «куртуазного» Бога, перед яким кабальєро опускається на коліна й присягає, немов перед феодальним сеньйором.