Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 77

Для подолання цих величезних перешкод поширювалося полювання на індіанців. Великі вторгнення й руйнування переслідували тут цілком конкретну мету: забезпечення такої самої осілості, якої північні цукрові барони досягали, не рухаючись зі своїх плантацій. Хоч би яким дивним це здавалось, велика мобільність, динамізм мешканців Сан-Паулу обумовлений у цьому разі прагненням того ж самого ідеалу сталості та стабільності, якого в інших районах можна було досягти з перших років колонізації, не докладаючи значних зусиль.

Але якщо відповідає дійсності те, що без індіанців португальці не змогли б вижити на плоскогір’ї, то й з індіанцями вони не могли б зберегти свою чистоту. Інакше кажучи, вони мали відмовитися від багатьох успадкованих звичаїв, од власних способів життя та співіснування, від своїх прийомів і технік, від своїх прагнень і, що набагато важливіше, від своєї мови. У дійсності сталося саме так.

А завдяки зусиллям своїх нащадків-метисів вони вре­шті-решт отримали у нагороду цей потужний й гігантський світ, про який не могли й підозрювати, підписуючи Тордесільяську угоду. Історик Р.Г. Тоуні описував португальську колоніальну імперію як дещо «трохи більше за лінію фортець і факторій у 10 тисяч миль завдовжки». І це б абсолютно точно описувало Португальську імперію, але у XVI сторіччі, коли у Бразилії поселенці «борознили» пляжами немов краби. Але вже у XVIII столітті ситуація змінилася та джерела, які підживлювали життя в Бразилії й власне метрополії — Португалії, — завдяки бандейрантам були перенесені далеко у глиб материка. Тому навряд чи випадково перший вирішальний крок на шляху до підкорення та дослідження Африканського континенту був здійснений у те ж саме століття уродженцем Сан-Паулу та внуком метисів Франсішку Жозе ді Ласерда-і-Алмейдою. Його спроба була настільки пам’ятною, що, за свідченнями, наведеними Девідом Лівінгстоном у своєму щоденнику, через багато десятиліть про неї згадували дикі племена африканських негрів.

У своїй монументальній праці, присвяченій характерові відкриттів і завоювання Америки європейцями, Ґеорґ Фридерічі присвятив діяльності бандейрантів такі слова: «Першовідкривачами, дослідниками, завойовниками внутрішніх районів Бразилії були не португальці, а чистокровні білі бразильці та дуже багато бразильців-метисів, до яких приєдналися й первісні індіанці — уродженці цієї землі. Уся величезна територія бразильського сертану була відкрита для Європи не європейцями, а американцями».

Я не повністю поділяю думку німецького етнолога та історика, згідно з якою внесок португальців у відкриття та завоювання нових земель порівняно з іншими народами зводиться до нуля. Навіть більше, я думаю, що у своїй здатності пристосовуватися до будь-якого середовища, іноді на шкоду своїм власним расовим і культурним характеристикам, португальці проявили кращі якості колонізаторів, аніж інші народи, котрі виявилися менш гнучкими та більш відданими своїм традиціям і звичаям, сформованим у Старому Світі. І я без вагань підписався б під твердженням, нещодавно висловленим паном Жуліу ді Мешкіта Філью стосовно того, що рух бандейрантів, по суті, є невід’ємною частиною цієї великої справи, яку сини Португалії здійснювали в Африці, Азії та Америці ще за часів інфанта Дона Енріке та школи у Сагріші. Але я підписався би під ним із таким важливим застереженням: португальці повинні були розчинитися на довгий час, аби зрештою перемогти. Немов євангельське пшеничне зерно, яке спершу має померти, аби згодом вирости та дати багатий урожай.