Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 64

А сторіччям раніше король Дон Дуарте понад «духовної волі» поставив «довершену волю», на якій «ґрунтується королівська розсудливість», кажучи, що йому більше до вподоби ті, хто дослуховуються до «здорового глузду та розуміння», цього «шляху до стриманої обачності, яку нашою мовою ми називаємо справжнім розумом», аніж мандрівні лицарі, які «наражаються на всілякі небезпеки та беруться за будь-яку працю, не надаючи захисту тим, хто за своїм станом цілком на це може розраховувати», які все, що їм подобається, роблять «нестримано, забуваючи при цьому про їжу, сон, належний відпочинок, яких за своєю природою вимагає тіло».

Цим правилам спокійної поміркованості, позбавленим надмірної суворості й уже вельми далеким від аристократичних і феодальних ідеалів, демонструє свою прихильність і син магістра Авіського ордену, коли радить читачам свого трактату заради впорядкування свідомості «не рухатися без певної підстави, не уникати знаків, снів і вищої поради [...]». У цьому він показав себе зразковим представником того реалізму, який відмовляється від містичного марення й абстракції, який навіть у релігії схиляється до більш особистого благочестя, до більш відчутних проявів божественності. І якщо точним є той факт, що в середньовічній португальській літературі з характерною наполегливістю з’являється тема дисонансу між людиною та світом, то хіба не очевидно, що цей самий дисонанс уже передбачає існування певного позитивного образу — смаку до цього світу й до життя? Зовсім не намагаючись виявляти повне презирство до людського суспільства, віддалення від нього, у цьому разі це майже завжди означає неможливість повністю залишити земну суєту суєт. Сам Амадіс, взірець мужності та зерцало лицарства так і не зміг перетворитися на справжнього анахорета у пустищі Бідний Бескид, оскільки повинен у всіх своїх мріях і творах відтворювати незабутні спогади про Оріану.

У ліриці трубадурів ця думка відбилася в чистому вигляді, сповнена палких проявів почуттів, ніжних або похмурих спогадів, нездійснених прагнень, прокльонів, розчарувань, але ніколи ми не знайдемо в ній тих безособових конструкцій, якими згодом так захоплюватимуться митці доби Ренесансу та класицизму; в ній створено тихий садочок інтимних емоцій. Будь-який теоретичний порядок тут виглядає незвичайно, оскільки приватний досвід завжди індивідуальний і унікальний. Багато зла можна було б вибачити, каже персонаж твору «Діана» Хорхе де Монтемора, та багато нещасть не сталося б, «якби ми більше не вірили добре підібраним словам і добре обґрунтованим доводам, що йдуть від щирого серця, бо саме такими словами виказується зло, яке, навіть коли ті слова справедливі, ранить як ніщо інше». Роздуми, які є справжнім відлунням цього твердження, зустрічаємо в «Молодій і гарній»: «[...] про печалі не можна сказати нічого впорядковано, бо вони трапляються невпорядковано»..

Хоча португальська поезія й наділяє такий стан людської душі позитивними рисами, по завершенні періоду романтизму вона ніколи не підносила їх до точки повного розпаду особистості, цим самим доводячи, що вона все ж таки належить до латинської та іберійської гілки. Вона також не губиться поміж метафізичних ризиків або безглуздості, які є притулком нонконформістів. Португальська поезія оспівує розчарування, але не намагається накликати бурю, викликати диявола або зробити золото. Вона сприймає не той порядок, який створюється людьми праці, а інший, якого дотримуються з певними безтурботністю та свободою, це порядок сіяча, а не каменяра. Це також порядок, в якому розташовані божественні та природні речі, оскільки, за словами Антоніо Вієйри, якщо зірки перебувають у порядку, то «це порядок, створений впливом, а не примусом. Бог не грає на Небі у зоряні шахи».