Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 38

На селі авторитет землевласника був беззаперечним. Усе робилося згідно з його волею, яка часто була примхливою й деспотичною. Цукрова плантація разом із маєтком була цілим і за можливості самодостатнім організмом. На її території розташовувалася каплиця, в якій відправляли службу. Там само була початкова школа, де вчитель обтісував дітвору. Щоденне харчування поселенців нічим не відрізнялося від того, чим господарі частували своїх гостей і складалося з того, що вирощувалося на плантації чи здобувалося на полюванні та риболовлі на тій самій території. Також на території маєтку розташовувалася лісопилка, де майстрували меблі, інструменти для плантації, а також готували деревину для будівництва домів. Ці лісопилки привернули увагу мандрівника Толленаре їхньою «досконалою роботою». Навіть сьогодні у певних регіонах, насамперед на північному сході, за словами пана Жилберту Фрейре, «комоди, лавки, шафи, які виробляються в маєтках, вирізняються якимось надзвичайним селянським духом і специфічним геральдичним виглядом».

Брат Вісенте ду Салвадор зберіг для нас цікавий анекдот про цю особливу автаркію бразильських аграрних володінь, в якому йдеться про єпископа домініканського ордену з Тукуми, котрий відвідав ці краї на прохання іспанського королівського двору часів правління Філіпа. Цей прелат, великий канонік, людина здорового глузду й мирного характеру, помітив, що коли він наказував купити на обід одне курча, чотири яйця й одну рибу, йому нічого не приносили, тому що не могли їх знайти ані на площі, ані в м’ясній лавці. А коли він просив усе це в приватних домівках, йому негайно їх доставляли. «Тоді сказав єпископ: дійсно, у цій краї­ні все навиворіт, бо сама по собі вона не республіка, а кожна окрема домівка — республіка». «Так і є, — коментує брат Вісенте, сучасник тих подій, — хоча будинки багатих людей (навіть і чужим коштом, оскільки в багатьох все, що вони мають, під заставою) забезпечені всім необхідним, тому що їм належать раби, рибалки та мисливці, котрі приносять їм м’ясо й рибу, бочки вина й олії, які вони гуртом скуповують по селах, у продажу всього цього дуже часто не знайдеш».

У 1735 році в Мараньяні губернатор скаржився, що люди живуть не громадою, а одноосібно, тому будинок кожного окремого мешканця або окремого князька є справжньою республікою, оскільки в їхньому маєтку мешкають каменярі, теслярі, перукарі, майстер з кровопускання, рибалка тощо. Із незначними змінами подібна ситуація тривала й після проголошення незалежності. Нам відомо, що за часів кавового буму в провінції Ріо-де-Жанейро вистачало сільських мешканців, які похвалялися тим, що купують лише залізо, сіль, порох і дріб, бо все інше їм із лишком надають їхні власні землі.

На селі переважали родини, організовані згідно з положеннями старого канонічного римського права, які існували на Піренейському півострові протягом багатьох поколінь, становлячи основу та осердя будь-якої спільноти. Раби, які працювали на плантаціях і в будинках, і не тільки раби, а й наймані працівники, розширювали це родинне коло та разом із цим сприяли зростанню необмеженої влади батька-патріарха. У подібному сімейному колі під будь-яким кутом зору можна побачити певну модель античності, в якій навіть власне слово «родина», яке походить від латинського famulus, тісно пов’язане із ідеєю рабства, де навіть діти навряд чи можуть вважатися повністю вільними — liberi — від величезного тіла, яке цілком підпорядковується патріархові.