Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 37

Під кутом зору запеклої критики Мауа, який, підтримавши у 1872 році Міністерство економіки, поставив свої «інтереси торговця» вище партійної лояльності, позиція, яку уособлював ліберал Сілвейра Мартінс, була по-справжньому позицією консерватора та традиціоналіста у найширшому сенсі цих слів. Думка про те, що особа, яка входить до лав певної політичної партії, через сам факт членства в ній бере на себе зобов’язання, яких не може позбавитися, не зрадивши, дуже чітко вписується у певне коло ідей і принципів, які дедалі знецінювалися мірою зростання й піднесення міської буржуазії. Згідно з цією концепцією, партійні фракції будуються на зразок родин, насамперед родин патріархального типу, де родинні та приватні зв’язки, які об’єднують главу сім’ї з його нащадками, ближніми та далекими родичами, не враховуючи двірню й усіляких нахлібників, повинні переважати над усіма іншими зв’язками. Отже, вони утворюють неділиме ціле, члени якого пов’язані одне з одним почуттями й обов’язками, а не інтересами чи ідеями.

Нерозуміння, які висловлювалися багатьма іноземцями, котрі стикалися з деякими особливостями нашого політичного механізму, безсумнівно, спричинені фундаментальною несумісністю, яка, незважаючи на багато протилежних свідчень, існувала між цими системами та системами, на яких ґрунтувалося життя інших країн, значною мірою позначених плодами Промислової революції, зокрема англосаксонських. Один із зазначених вище іноземців принаймні зміг зрозуміти справжні мотиви цієї розбіжності. «У Бразилії, — писав у 1885 році американський натураліст Герберт Сміт, — майже на рівні універсального закону панує думка про те, що для людини ганебно залишити лави своєї партії. Ті, хто так робить, засуджуються як зрадники. — І додає: — Гаразд, цей принцип відданості сам по собі добрий, але він погано застосовується. Людина вчиняє кепсько, коли зраджує родича, друга, благородну справу. Але не обов’язково буде погано, якщо вона залишить якусь політичну партію: інколи негоже як раз чіплятися за членство в її лавах».

Витоки цього духу партійної єдності можна побачити у тих самих аристократичних чеснотах або претензіях, які були традиційним атрибутом нашого класу сільських патриціїв: бразильських цукрових баронів, і не тільки їх, а й вільних селян, здольників чи орендарів, котрі наприкінці XVIII століття, за словами очевидця, який, безсумнівно, виражав загальну думку, становили організм, «настільки шляхетний за своєю природою, що в жодній іншій країні неможливо зустріти нічого, подібного йому». Завдяки міцності своїх устоїв, вони вважалися справжнім підмурком багатства й влади в колонії, справжніми двигунами виробництва, торгівлі, судноплавства, а також усіх мистецтв і ремесел.