Читать «Коли настане день» онлайн - страница 2

І ось нарешті вона стоїть на верхівці гори. А перед нею розкинулось своїми зеленими пагорбами її дитинство, вихлюпуючи спогади з кожного камінця, з кожної гілки височенних смерек.

Сонце яскраво сяяло на горизонті, вже високо піднявшись над горою. Соломія сіла на верхівці гори, занурюючись у споглядання чудового пейзажу, що відкривався попереду — схилів, порослих лісом, та долини унизу. Темне довге волосся дівчини тихенько колихав вітер, ніжно пестячи її спокійне та щасливе обличчя.

— Як давно ти знаєш про сон? — її голос прозвучав неочікувано голосно серед ранкового шепотіння природи.

Він, як завжди, з’явився несподівано. Хоча Соломія вже давно звикла до цієї його особливості, але все одно кожного разу дивувалася. Доволі високий огрядний чоловік років п’ятидесяти п’яти, у гуцульському вбранні, повільно сів поряд із нею. Вона помітила знайому згарду на його кремезній шиї. Чоловік поклав поряд із собою довгу палицю з напівпрозорим каменем, врізьбленим на самому вершечку. Металевий перстень на його руці блиснув у променях сонця яскравим світлом.

— З самого початку.

Відповідь була очікуваною. Соломія прихилилася головою до плеча чоловіка. Він обійняв її за плечі.

— Я так скучила.

— Я завжди чекаю на тебе, ти ж знаєш.

— Знаю.

Соломія та Гордій задумливо дивились у далечінь, охоплені спільними спогадами. Нарешті чоловік піднявся і повільно покрокував униз по схилу. Соломія пішла за ним. Яскраво світило сонце, його промені пробивалися крізь гілки дерев. Круті схили поросли кущами ліщини та ягід. Вдалині виднілися невеличкі поля з посівами.

— То скільки ще чекати? — спитала Соломія, примружуючись від жовтогарячого променя, що мерехтів на її обличчі.

— Думаю, недовго, — відповів мольфар. — Скоро ти зрозумієш, хто вони.

— Ти щось знаєш про це? Я бачу їх вже кілька місяців.

— Так, знаю.

— То скажи.

— Ще не час. Ти маєш сама усе поєднати. Коли зрозумієш, приїжджай.

— Ти впевнений, що я зможу?

— Так.

Соломія задумливо подивилася на Гордія. Потім перевела погляд на схили гори. Замисленість в її очах змінилася на захоплення.

— Я залишусь ненадовго. Я так сумую за горами.

— Я буду радий. Поїдеш, коли відчуєш, що вже час.

— Добре.

В очах дівчини спалахнув вогник. Соломія щасливо усміхнулася, зірвалася з місця і побігла по схилу вниз, вигукуючи:

— Вітаю вас, гори! Вітаю тебе, лісе! Вітаю вас, струмки, річки та озера! Вітаю вас, птахи та звірі! Я повернулася!

Гордій крокував слідом за Соломією, радісно спостерігаючи за тим, як вона несеться по схилу та час від часу щасливо обертається навколо себе, вітаючись із усім, що бачила навкруги.

Нарешті вони підійшли до великої дерев’яної хати, що стояла у долині. Соломія з розбігу влетіла у ворота і зупинилася біля лави, на якій лежав великий чорний кіт. Вона присіла поруч. Кіт ліниво відкрив одне око, муркнув щось схоже на привітання і знову поринув у сон. Соломія шанобливо привіталася і граційно піднялася в очікуванні Гордія, що вже підходив до воріт.