Читать «Код да Вінчі (підліткова версія)» онлайн - страница 4

Ленґдон остовпів. Чого б це Судова поліція, французький аналог ФБР, зацікавилась ним?

Він відчинив двері на кілька дюймів, не скидаючи ланцюжка. На нього дивилося худорляве поголене обличчя. Чоловік був стрункий, одягнений у синю уніформу.

— Я можу увійти?

Ленґдон вагався, почуваючись невпевнено.

— Що все це означає?

— Мій капітан вимагає вашої експертизи в одній приватній справі.

— Зараз? — заперечив Ленґдон. — Але ж уже ніч!

— Я можу уточнити, чи у вас було призначено зустріч із куратором Лувру цього вечора?

Ленґдон відчув тривогу. Він та легендарний куратор Лувру Жак Соньєр домовлялись про зустріч після лекції, але Соньєр так і не з’явився.

— Так. Звідки вам про це відомо?

— Ми знайшли ваше ім’я в його щоденнику.

— Сподіваюся, з ним нічого не сталося?

Агент важко зітхнув і просунув йому через вузьку щілину у дверях поляроїдний знімок. Глянувши на фото, Ленґдон здригнувся.

— Це фото було зроблено менше як годину тому. У приміщенні Лувру.

Коли Ленґдон роздивився як слід дивний знімок, його недавнє обурення швидко змінилося шоком.

— Ми сподіваємося, ви б могли допомогти нам зрозуміти, що сталося, зважаючи на ваше знання символіки та ваші наміри зустрітися із Соньєром.

Жах, який відчув Ленґдон, не минав.

— Цей символ, — заговорив він, — і як дивно це тіло…

— Розміщено? — закінчив фразу агент.

Ленґдон кивнув, знову здригаючись від споглядання світлини.

— Не можу уявити, хто б міг зробити таке.

Обличчя агента було похмурим.

— Ви не зрозуміли, мсьє Ленґдон. Те, що ви бачите на цьому фото… — він зробив паузу, — мсьє Соньєр вчинив сам.

Розділ 2

За милю звідтіля величезний альбінос на ім’я Сайлас входив у центральну браму розкішної резиденції на вулиці Лабрюєра. Він носив на стегнах ланцюг із шипами, так звану волосяницю. Всі справжні послідовники «Шляху» носили на собі цей пристрій: шкіряний пояс із металевими колючками, які спричиняли біль — як вічне нагадування про страждання Христа на хресті. Його душа раділа, що він служить Господу.

Сайлас увійшов до вестибюля і тихо рушив сходами нагору, щоб нікого не розбудити. Його спальня не була замкнена, це тут заборонялося. Він зайшов, причинивши за собою двері.

Кімната була спартанська: дерев’яна підлога, соснова шафа, у кутку полотняний матрац, який правив йому за ліжко. Цього тижня тут, у Парижі, він у гостях, а його постійний притулок був у Нью-Йорку.

«Господь дав мені притулок і мету життя».

Цієї ночі Сайлас нарешті відчув, що почав повертати свій борг. Заквапившись до шафки, він витяг із нижньої шухляди мобільний телефон і подзвонив.

— Так, — відповів чоловічий голос.

— Учителю, я повернувся.

— Говори, — наказав голос, який, здається, був радий чути його.

— Всіх чотирьох уже нема. І сенешалів, і Великого магістра.

Далі була пауза, ніби для молитви.

— То ти, я так гадаю, маєш якусь інформацію?

— Всі четверо казали те саме. Не змовляючись, — Сайлас зробив паузу, знаючи, що ця інформація, яку він витяг зі своїх жертв, шокуватиме. — Учителю, всі четверо підтвердили існування легендарного наріжного каменя.