Читать «Код да Вінчі (підліткова версія)» онлайн - страница 2

— Не рухатися! — голос прозвучав страхітливо близько.

Стоячи навкарачки, куратор завмер і повільно повернув голову.

На відстані якихось п’ятнадцяти футів від прегородки височів силует нападника, який дивився на нього крізь металеві ґрати. Він був високий і широкоплечий, із блідим, як у мерця, обличчям, із білим, неначе свіжа деревина, волоссям. Його очі були рожеві, а зіниці темно-червоні. Альбінос тримав пістолет, дуло якого було націлено прямо на куратора.

— Ти не втечеш, — з його акценту складно було визначити, звідки він, — кажи мені, де він.

— Я вже сказав вам, — уривчасто мовив куратор, — не розумію, про що ви.

— Ти брешеш, — чоловік стояв нерухомо, лише виблискували його очі фантома. — Ти і твої брати володієте тим, що не є вашим. Скажи мені, де воно заховане, тоді залишишся живим, — чоловік навів револьвер на голову куратора. — Невже це таємниця, за яку ти ладен померти?

Соньєрові забило дух.

Чоловік нахилив голову, дивлячись на дуло свого револьвера.

Соньєр підняв руки, ніби захищаючись.

— Зачекайте, — повільно мовив він. — Я скажу вам те, що ви хочете.

Куратор далі ретельно добирав слова брехні, яку він репетирував багато разів.

Коли він розповів усе, його нападник самовдоволено всміхнувся.

— Так. Саме це говорили мені й інші.

Соньєр жахнувся. «Інші?»

— Я їх усіх познаходив, — їдко всміхнувся велетень, — усіх трьох. Вони сказали те, що й ти зараз.

«Не може бути!» Те, ким був куратор та інші троє сенешалів, теж було священною таємницею, як і та старовинна таємниця, яку вони оберігали. Тепер Соньєр зрозумів, що його сенешалі говорили перед своєю смертю таку саму брехню.

Нападник знову навів на нього револьвер.

— Коли тебе не стане, я буду єдиним, хто знає правду.

Правду. Куратор миттєво усвідомив увесь жах ситуації. «Якщо мене не стане, правду буде назавжди втрачено». Він спробував підвестися.

Пролунав постріл, і куратор відчув пекучий біль: куля влучила йому в живіт. Він упав долілиць, змагаючись із болем. Соньєр повільно повернув голову і подивився на свого нападника.

Чоловік тепер цілився йому в голову.

Соньєр заплющив очі; його думки закрутились у вихорі жаху і жалю.

Клацання холостого пострілу луною відбилось у коридорі.

Куратор розплющив очі.

Чоловік за ґратами глянув на свою зброю із якимось подивом. Вирішив дістати другий патрон, а потім, здається, передумав, спокійно глянувши на живіт Соньєра.

Куратор глянув униз і побачив на кілька дюймів нижче грудей на своїй білій лляній сорочці маленьку дірку від кулі. «Мій живіт». Оскільки він мав досвід війни, то знав, що жити йому залишилося ще хвилин п’ятнадцять.

— Я зробив свою справу, — сказав чоловік за ґратами і пішов.

Лишившись сам, Соньєр знову глянув на металеву браму. Поки його хтось знайде, він помре. Але цієї миті значно більше, ніж власної смерті, він боявся іншого.

«Я маю передати свою таємницю». Він знайшов у собі сили, щоб спробувати підвестися.

Ледь стоячи на ногах, він уявив своїх трьох убитих братів. Він згадав про покоління, які були до них, і про ту місію, яку їм було довірено.

Нерозривний ланцюг знання.