Читать «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття» онлайн - страница 31

З кінця X ст. з’являються міста, що вже були державно-політичними центрами. До них відносяться Володимир (який поступово стає центром Волині), Червен, Белз, Берестя. Спочатку ці міста були своєрідними форпостами влади київського князя в цьому регіоні, але пізніше всі вони стануть центрами князівств. Знаменно, що вже князь Володимир Святославич (980–1015 рр.) посадив у першому з названих міст свого сина Всеволода, що є свідченням досить високого рівня державотворчих процесів на Волині, міцних зв’язків краю з Києвом. Зазначимо, що перебування у тому чи іншому місті князя у кожному конкретному випадку мало свій відповідний політико-адміністративний зміст.

Мова йде про необхідність відрізняти характер влади тих чи інших осіб, які “сиділи” на столі: чи це були князі-намісники, які виконували функцію управителів київського князя, чи князі-володарі, котрі в тій чи іншій мірі були повновладними легітимними володарями-монархами. В політичному плані йшла тенденція до поступового трансформування інститутів князівства від першого до другого типу.

Перед смертю Ярослав Володимирович “Мудрий” (1054 р.) здійснює перерозподіл давньоруських земель. Вірогідно, що за життя Ярослава Володимир-Волинський належав другому за віком серед живих синів Ярослава Святославу, але за заповітам Ярослава тому, як одному з трьох найстарих синів-“тріумвірів” (до них належали Ізяслав, Святослав і Всеволод) переходить у володіння частина “Руської землі” – Чернігівське князівство, а Володимир стає володінням Ігоря (“…а Игорю Володимерь”).

В 1057 р. після смерті В’ячеслава Ярославича, за повідомленням “Повісті временних літ”, “тріумвіри” посадили “…Игоря Смолиньске, из Володимеря выведше…”. М.Ф.Котляр припускає можливість, що Ігор зберігав Волинь до кінця життя (1060 р.), але ми схильні довіряти чіткій вказівці джерела. Отже, з 1057 року, вірогідно, Волинська земля управлялася безпосередньо з Києва Ізяславом Ярославичем.

В 1068-69 рр., після тимчасового захоплення Києва Всеславом полоцьким, Волинь, як це вважає В.А.Кучкін, переходить до рук Святослава та Всеволода. Про володіння Володимиром-Волинським Олега Святославича під час короткого князювання у столиці Русі Святослава Ярославича (1073–1077 рр.) є відомості у “Повчанні” Володимира “Монома- ха”.

Під час свого третього, досить нетривалого правління у Києві Ізяслав (1077–1078 рр.), вірогідно, відновлює свою владу на Волині. В цей час ці землі, на думку М.Ф.Котляра, перетворюються у володіння його родини. Певним доказом цього є передача Володимира-Волинського сину Ізяслава Ярополку після вокняжіння в Києві Всеволода Ярослави- ча.Дещо пізніше претензії на волинські землі став пред’являти і син згаданого вище Ігоря Ярославича Давид.

Сила останнього, а можлива і певна законність цих претензій, спонукали в 90-х роках XI ст. погодитися з ними брата Ярополка Святополка Ізяславича, який на той час вже став київським князем. По крайній мірі, за рішенням Любецького князівського з’їзду (1097 р.), де вперше було узаконено право утворення володінь-вотчин, Волинь визнавалася за Давидом, і лише через декілька років новим князем краю став син Святополка Ярослав.