Читать «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття» онлайн - страница 33

Після смерті Ізяслава Мстиславича його сини створили своєрідний тандем, коли Мстислав змагався за повернення столиці, а Ярослав прикривав його тили і зберігав родинні володіння. Це завдання було дуже відповідальним, оскільки час від часу на Волинь та її центр зазіхали навіть найближчі родичі братів. Так, взимку 1155-56 рр. Володимир був ненадовго захоплений дядьком Ізяславичів Володимиром Мстиславичем.

В ті ж роки Ярослав постійно разом з братом ходив у походи проти кочівників, приймав участь у міжкнязівських війнах. В 1167 р., коли Мстислав зайняв Київ, Володимир-Волинський залишався його володінням, але контролювалося воно Ярославом. Сюди Мстислав повернувся після березневого (1169 р.) завоювання Києва коаліцією Андрія “Боголюбського”. В 1170 р. Ярослав останній раз допомагає старшому брату ненадовго оволодіти Києвом.

Про тривале зберігання союзу Ярослава з племінниками після 1170 р. свідчить літописна стаття під 1173 р.(фактично події кінця 1171 р.), де розповідається про захоплення Києва згаданим вище Володимиром Мстиславичем. Розповідаючи про обставини цієї події, давньоруський книжник відзначає, що тоді Володимир порушив союз із Ярославом та його племінниками (“преступив крст к ратникам своим, к Ярославу и ко Мстиславичам”), тобто останні розглядаються в джерелі як єдиний блок.

На час смерті Мстислава Ізяславича (1170 р.) на Західній Волині уділи вже були розподілені наступним чином: у Белзі сидів Всеволод, у Бересті – Володимир, у Червені – Святослав, до Володимира прийшов Роман. Про володіння на цей час синів князя Ярослава Інгваря, Всеволода, Мстислава, Ізяслава нам достеменно нічого невідомо, проте цілком вірогідно, що вони також мали в управлінні якісь столи під патронатом батька у Східній Волині. Дорогичинська волость належала двоюрідному брату Мстиславичів та Ярославичів – Васильку Ярополковичу, онуку Ізяслава Мстиславича.

На початку 70-х років розпочинається суперництво між синами Мстислава Ізяславича, яке швидко переросло у відкриту боротьбу, що з перервами точилася протягом усіх 70-х років. На жаль, її перипетії можна прослідкувати лише у досить фрагментарному і припустимому плані. Найбільш коротким серед Мстиславичів було життя сина Мстислава і Агнеси берестянського князя Володимира, який помер невдовзі після батька.

Про подальшу долю Берестя в 70-х роках нам нічого не відомо з сучасних джерел, проте дослідники Б.Влодарський та Н.І.Щавелева, проаналізувавши свідоцтва, які збереглися в праці В.Н.Татіщева, прийшли до висновку, що вони дають певну інформацію з цього питання. Зокрема, вчені вважають, що після смерті Володимира до Берестя вступив князь Василько Ярополкович.

Посилення цього князя, який тепер контролював увесь бузький торговельний шлях, викликало занепокоєння у мінського князя Володимира, який розпочинає боротьбу за Берестя. Не маючи достатніх власних сил, Василько блискуче використав свої родинні зв’язки з мазовецьким князем Лешком, сином Болеслава Кучерявого. Альянс з поляками не тільки дав можливість Васильку зберегти Берестя, а й, можливо, відвоювати невеличке місто Бузьк, де сидів до 1168 р. його батько Ярополк Ізяславич. З тексту Київського літопису можна припустити, що цим містом на межі 60-70-х років володів Святослав Мстиславич.