Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 207

Не мав він права казати, що та кімната з укритим курявою килимом і продавленим ліжком на восьмому поверсі готелю «Марріот» у Балтиморі була його кімнатою. Не міг я цього стерпіти, не міг погодитися з тим, що Балтиморський Ґольдман спить у тому самому готелі, що й Монклерські Ґольдмани. Я перепросив, підвівся з-за столу і попросив у готелі авто, щоб проїхатися вулицею. До мене приєдналася Александра.

Я поїхав до Оук-Парку. Зустрів патруль і привітався з ним нашим секретним знаком. Потім зупинився перед будинком Балтиморів. Вийшов з авто і якусь мить стояв і дивився на дім. Александра обняла мене. Я сказав їй:

— Тепер я маю тільки тебе.

Вона міцно мене пригорнула.

Ми ще трохи погуляли Оук-Парком. Я пройшов коло школи Оук-Трі, зайшов на баскетбольний майданчик, де нічого не змінилося. Потім ми повернулися в «Марріот».

Александра почувалася недобре. Вона була охоплена смутком, та я відчував, що тут криється ще щось. Запитав у неї, що сталося, та вона лише відказала, що це пов’язане з утратою Гіллеля й Вуді. Вона не казала мені всього, і я це бачив.

Мої батьки побули ще два дні, а потім їм потрібно було повернутися до Монклера. Вони не могли довше бути відсутні на роботі. Запросили дядечка Сола пожити трохи в Монклері, та він відмовився. Як і після смерті тітоньки Аніти, я вирішив ще трохи лишитися в Балтиморі. В аеропорту, коли я проводжав батьків на літак, матінка поцілувала мене і сказала:

— Добре, що ти залишаєшся з дядечком. Я пишаюся тобою.

Александра подалася до Нешвілла за тиждень після похорону. Казала, що хоче бути поруч зі мною, та я вважав, що більше користі буде, та й важливіше, як вона працюватиме над просуванням свого альбому. Її запросили взяти участь у кількох телевізійних передачах на місцевих телеканалах і поспівати з кількома музичними гуртами.

Я пробув у Балтиморі аж до зимових вакацій. Бачив, як поволі опускається дядечко Сол, і це нелегко було терпіти. Він не виходив із кімнати, лежав на ліжку, з телевізором, який вмикав звуковим тлом, щоб перебити безгоміння.

А я збував свій час поміж Оук-Парком і Форрест-Лейном. Ловив спогади у сачок своєї пам’яті.

Якось пополудні був у середмісті й вирішив зайти спохвату до адвокатської контори. Подумав, що заберу при нагоді пошту для дядечка Сола, це розвіє його трохи і спрямує думки в інший бік. Я добре знав секретарку в приймальні, та вона здивовано зиркнула на мене, коли я ввійшов. Мені подумалося, що це пов’язане з Драмою. Попросив її пустити мене до дядечкового кабінету. Вона запропонувала зачекати і пішла пошукати когось із адвокатів-партнерів. Її поведінка видалася мені досить дивною, тож я вирішив не чекати: подався простісінько до кабінету дядечка Сола, відчинив двері, гадаючи, що там нікого нема, і як же я здивувався, побачивши, що там сидить незнайомий чоловік.

— Ви хто? — запитав я.

— Річард Філліпс, адвокат, — шорстко відказав той. — А тепер дозвольте мені запитати, хто ви такий.

— Ви в кабінеті мого дядька, Сола Ґольдмана. Я його небіж.