Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 208
Жоель Діккер
— Сола Ґольдмана? Таж він уже давно в нас не працює.
— Що ви кажете…
— Його витурили звідси.
— Що? Це неможливо, він створив цю контору!
— Більшість партнерів поставила вимогу, щоб він пішов. Таке життя. Старі слони вмирають, і леви з’їдають їхні трупи.
Я погрозливо тицьнув пальцем у його бік.
— Ви перебуваєте в кабінеті мого дядька. Геть звідси!
Цієї миті до кабінету прибігла секретарка з Едвіном Сільверштайном, найдавнішим партнером і одним із найкращих друзів дядечка Сола.
— Едвіне, — сказав я, — що тут коїться?
— Ходімо, Маркусе, треба побалакати.
Філліпс уїдливо посміхнувся. Я розлючено вигукнув:
— Чого це лайно сидить у кабінеті мого дядька?
Посмішка зникла.
— Ти язика притримай, чув? Я нічийого місця не посідаю. Як я вже тобі сказав, старі слони вмирають і…
— Коли молоді леви наближаються до старих слонів, молоді слони дають їм чортів!
Едвін ухопив мене в оберемок, і я зупинився.
— Він з глузду зсунувся, цей хлоп’яга! — кричав Філліпс. — Я заявлю на нього! Заявлю! У мене є свідки!
Усенький поверх збігся, щоб поглянути, що тут коїться. Я скинув зі столу геть усе, що там було, зокрема, ноутбук, а потім вибіг із кабінету з таким виглядом, наче збирався когось убити. Всі відступали переді мною. Я зупинився коло ліфта.
— Маркусе! — погукав мене Едвін, насилу пропхавшись крізь натовп роззяв. — Зачекай!
Двері ліфта відчинилися, я ввійшов до нього, Едвін за мною.
— Маркусе, мені дуже шкода. Я думав, Сол тобі сказав, що сталося.
— Ні.
Він попровадив мене до кафетерію й почастував кавою. Ми обперлися ліктями на високий столик, де не було стільців, і він почав:
— Твій дядечко утнув дуже велику помилку. Він шахраював із деякими паперами контори і завдяки фальшивим рахункам здобував зиск.
— Нащо він робив таке?
— Хтозна.
— Коли це сталося?
— Ми виявили це шахраювання з рік тому. Та це була дуже хитра схема. Він виводив грошенята дуже давно. Ми кілька місяців працювали, поки виявили, що саме робив твій дядько. Він погодився відшкодувати частину суми, і ми відмовилися порушувати справу. Та інші партнери вимагали його шкури і домоглися свого.
— Послухайте, таж він створив цю контору!
— Знаю, Маркусе. Я зробив усе. Я все випробував. Але всі були проти нього.
Я розлютився.
— Ні, Едвіне, ви не все зробили! Ви повинні були піти звідціля разом із ним, створити іншу контору! Не повинні ви були допустити, щоб сталося таке!
— Мені дуже шкода, Маркусе.
— Ні, легко шкодувати, сидячи в зручному шкіряному фотелі, тоді як цей вилупок Філліпс посів місце мого дядька.
І я пішов, не тямлячи себе з люті. Повернувся в готель «Марріот», постукав у двері до дядечка Сола. Він відчинив.
— Тебе витурили з твоєї контори? — запитав я.
Він понурив голову й сів на ліжку.
— Як ти дізнався?
— Я ходив туди. Хотів поглянути, чи є тобі пошта, і побачив, що в твоєму кабінеті сидить цей лантух із гівном. Едвін мусив усе розповісти мені. А ти коли мав розказати мені про все?
— Мені соромно. І досі соромно.
— А що сталося, скажи? Навіщо ти виводив ті гроші?
— Не можу тобі сказати. Я влип у страшенну халепу.
Я мало не плакав. Він помітив це і обняв мене.