Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 209
Жоель Діккер
— Ох, Маркі…
Я вже не міг стримати сліз, мені хотілося поїхати звідти.
*
Щоб трохи відпочити зі мною, Александра на гроші, які отримала з продажу альбому, винайняла на десять днів розкішний готель на Багамах.
Відпочинок удалині від усіх пішов і їй на користь. Ті події дуже вплинули на неї. Перший день ми лежали на пляжі. Давненько не були ми разом і в спокійній місцині, та я відчував, що поміж нами існує якась напруга. Що сталося? Я й далі підозрював, що вона приховує від мене щось.
Якось перед вечерею ми вирішили випити по коктейлю в готельному барі, і я почав пробивати її обслону. Хотів знати. Урешті вона сказала мені:
— Не можу тобі цього сказати.
Я розізлився.
— Годі вже цих дрібних секретів. Може хтось бути відвертий зі мною бодай раз у житті?
— Маркі, я…
— Александро, я хочу знати, що ти приховуєш від мене.
Вона раптом заплакала. Я почувався дурником. Спробував узяти її за руку і вже лагідніше сказав:
— Александро, янголе мій, у чому річ?
Її щоками рясно котилися сльози.
— Я вже не можу приховувати від тебе правду, Маркусе! Не можу більше тримати це в собі!
У мене з’явилося лихе передчуття.
— Що сталося, Алекс?
Вона спробувала зібратися на дусі й глянула мені просто у вічі.
— Я знала, що мали вчинити твої брати. Знала, що вони хотіли втекти. Вуді й думати не хотів про те, щоб сісти за ґрати.
— Що? Ти знала про це? А коли вони сказали тобі?
— Того ж таки вечора. Ти робив барбекю з дядьком, а я пішла з ними погуляти. І вони все розповіли мені. Я пообіцяла їм, що нікому не скажу.
Я приголомшено повторив:
— Ти від початку знала і нічого мені не сказала?
— Маркі, я…
Я схопився зі стільця.
— Ти не попередила мене про те, що вони мали вчинити? Ти дала їм поїхати і нічого мені не сказала? То хто ж ти тоді така, Александро?
Усі в барі дивилися на нас.
— Маркі, заспокойся! — благала вона.
— Заспокоїтися? А чому це я маю заспокоїтися? Ти грала зі мною комедію цілих три тижні, поки їх шукала поліція.
— Таж я і справді непокоїлася! А ти як гадаєш собі?
Я аж тремтів від шалу.
— Гадаю, поміж нами все, Александро.
— Що? Маркі, ні!
— Ти зрадила мене. Ніколи не прощу тобі цього, ніколи!
— Маркі, не роби цього!
Я обернувся й вибіг із бару. Всі дивилися на нас. Вона побігла за мною і спробувала вхопити мене за руку, та я видерся, вигукнувши:
— Облиш мене! Облиш, кажу тобі!
Я хутко пройшов через готельний передпокій і вийшов надвір.
— Маркусе, — кричала вона, плачучи з розпуки, — не треба так зі мною!
Коло готелю стояло таксі. Я сів у нього і замкнув двері. Вона кинулася до мене, спробувала відчинити, стукала у шибку. Я звелів водієві їхати в аеропорт, щоб спекатися всього цього.
Вона бігла за мною, знову стукала у шибку, кричала і плакала.
— Не треба так зі мною, Маркусе! — волала вона. — Не треба так!
Таксі наддало ходу, і вона відстала. Я викинув у вікно телефон і закричав, закричав від люті, від шалу, з відрази на це кляте життя, що забрало в мене найдорожче.
В аеропорту Нассау придбав квиток на перший-ліпший літак до Нью-Йорка. Я хотів назавжди зникнути. Проте мені її вже бракувало. І я й подумати не міг, що не побачу її цілих вісім років.