Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 204
Жоель Діккер
— Що сталося? — запитав Вуді.
— Наші документи… Вони ж у поліцейського лишилися.
Вуді обхопив голову долонями. Згарячу він геть забув, що треба їх забрати.
— Авто доведеться покинути тут, — сказав Гіллель. — В інспектора були папери й на нього. Тепер підемо пішки.
*
Отакі були перші новини.
Цього разу маршал прийшов до дядечка Сола в контору.
— Сьогодні вночі під час проходження звичайного контролю на паркувальному майданчику в Монтані Вудро Фінн застрелив інспектора дорожньої поліції. Камера зафіксувала це. Він був у автомобілі, що зареєстрований на ваше ім’я.
Він показав кадр із відеокамери.
— Цим автомобілем користується Гіллель, — відказав дядечко Сол.
— Це ваше авто, — уточнив маршал.
— Ви хочете сказати, що я був сьогодні вночі в Монтані?
— Я не кажу, що ви були з Вуді, пане Ґольдмане. Водієм авто був ваш син, Гіллель. На місці знайшли його водійське посвідчення. Відтепер він учасник убивства представника охорони правопорядку.
Дядечко Сол зблід і затулив обличчя долонями.
— Що ви хочете від мене, пане інспекторе? — запитав він.
— Цілковитої співпраці. Якщо ви отримаєте бодай якусь звістку, зателефонуйте мені. Бо я муситиму заарештувати вас за сприяння у втечі й убивстві. А докази, як ви бачили, ось.
*
Покинувши автомобіль, вони вирушили в дорогу і дісталися до якогось мотелю. Заплатили готівкою, та ще й зверху накинули, щоб господар не вимагав документів. Вони прийняли душ і відпочили. Якийсь чоловік за п’ятдесят доларів завіз їх автомобілем до автобусної станції в Бозмені. Вони придбали квитки на «Ґрейгаунд» до Каспера, штат Вайомінґ.
— А далі що будемо робити? — запитав Вуді.
— Подамося до Денвера і сядемо на автобус до Балтимора.
— А в Балтиморі що?
— Попросимо, щоб тато допоміг нам. Пересидимо кілька днів в Оук-Парку.
— Сусіди нас побачать.
— Ми не виходитимемо з дому. Ніхто й не подумає, що ми там. Урешті тато вивезе нас кудись. До Канади або в Мексику. Він знайде спосіб. Дасть грошей. Тільки він допоможе нам.
— Я боюся, що мене схоплять, Гіллелю. Боюся, що це таки станеться. Вони стратять мене?
— Не турбуйся. Спокійно. Цього не станеться.
За два дні, 24 листопада, вони прибули на автостанцію в Балтиморі. Напередодні Дня подяки. То був день Драми.
*
На автовокзал у Балтиморі вони приїхали десь опівдні, а потім громадським транспортом дісталися до Оук-Парку.
Купили дві бейсболки і нап’ялили їх на самісінькі очі. Та це була марна пересторога. О тій порі вулиця була порожня, дітлахи в школі, а дорослі на роботі.
Попрямували по Вілловік-роуд. Незабаром вони побачили свій дім. Серця їхні закалатали. Вони були майже вдома. Як зайдуть досередини, то будуть у безпеці. Ось вони вже й перед дверми. Гіллель дістав свій ключ. Відімкнув двері, й обидва ввійшли до хати. Озвалася сигналізація, та Гіллель набрав код на екрані. Дядечка Сола не було. Як завжди, він пішов на роботу.
На вулиці сидів у засідці в автомобілі маршал, який побачив, як Вуді з Гіллелем увійшли до будинку. Він узяв рацію й викликав підмогу.
