Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 202

Повернувшись наступного дня до Нешвілла, я розповів Александрі про те, що сталося. Передав їй поради дядечка Сола. Ні з ким не говорити про це, в телефонних розмовах бути обережними.

Я хотів було вирушити на пошуки втікачів. Проте Александра відрадила мене від цього.

— Вуді не загубився, Маркі. Він утік. І хоче, щоб ніхто його не знайшов.

*

29 жовтня 2004 року

Гіллель не з’явився.

Маршал знову прийшов до дядечка Сола.

— Де ваш син, пане Ґольдмане?

— Не знаю.

— Його вже кілька днів немає в університеті.

— Він дорослий і сам знає, що робить.

— Тиждень тому він зняв усі гроші зі свого рахунку. До речі, звідки в нього стільки грошви?

— Два роки тому померла його мати. Це його частка від спадщини.

— Отож ваш син зник із такою сумою грошей одночасно зі своїм другом, якого ми шукаємо. Гадаю, ви розумієте, про що я.

— Нітрохи, пане інспекторе. Мій син може на власний розсуд орудувати своїм часом і своїми грішми. Ми живемо у вільній країні, чи не так?

Гіллель із Вуді були за двадцять миль від Коді, у Вайомінґу. Вони мешкали в невеличкому мотелі, де заплатили готівкою, а господар його не ставив ніяких запитань. Вони не знали, як перетнути кордон із Канадою, боялися, що їх затримають. Але в мотелі принаймні були у безпеці.

Мали невеличку кухню, тож могли готувати їжу й не виходити з дому. Запаслися макаронами і рисом, їх можна було довго зберігати, і вони не псувалися.

Мріяли про Юкон. Оце їх і підтримувало. Уявляли собі хату з колод на березі озера. Довкруги дика природа. Вони зароблятимуть на життя, вряди-годи вибираючись до Вайтгорза, щоб трохи попрацювати в місцевих мешканців, як робили вони тоді, коли були садівниками Ґольдманами.

Я весь час думав про них. Питав себе, де вони зараз. Дивився в небо і думав, що вони теж бачать його. Але звідки? І чому вони нічого не сказали мені про свій намір?

*

16 листопада 2004 року

Уже три тижні вони тікали від поліції. Служба федеральних маршалів шукала й Гіллеля, обвинувативши його в допомозі втікачеві від правосуддя. Та їм пощастило: шукали їх не дуже ретельно. Федеральна поліція переймалася пошуком набагато небезпечніших злочинців, тому на Вуді з Гіллелем скерували дуже обмежені сили. У таких випадках утікачів ловили під час проходження контролю або ж тоді, коли їм бракувало грошей. Та з Вуді й Гіллелем було не так. Вони й носа не показували зі своєї кімнати. У них було чималенько грошей із собою.

— Поки ми нікуди не вилазимо, все буде гаразд, — сказав Гіллель.

Вони не могли сидіти довго в приміщенні. Це була та сама в’язниця. Їм треба було спробувати перейти кордон чи принаймні змінити мотель, щоб ухопити бодай ковток повітря.

Через два дні вони подалися до Монтани.

Краєвиди були приголомшливі. Відчувалося, що Юкон близько. У Бозмені, в штаті Монтана, вони познайомилися з одним чоловіком у барі для мотоциклістів, який по секрету сказав, що за двадцять тисяч доларів може зробити фальшиві документи. Гроші були чималі, та вони погодилися. Фальшиві папери зробили б їх невидимками, а значить, дозволили б їм уціліти.