Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 203
Жоель Діккер
Чоловік запропонував поїхати до найближчого гаража, щоб сфотографувати їх на документи. Вони подалися туди автомобілем, а він на мотоциклі. Але то була пастка: коли вони вийшли з авто, їх оточив гурт озброєних мотоциклістів. Націлили на них зброю, обшукали і забрали торбину з грішми.
*
У них лишилася тисяча доларів, яку Гіллель заховав у внутрішню кишеню куртки. Першу ніч вони пробули в автомобілі на стоянці.
Наступного дня подалися на північ. План їхній провалився. Без грошей вони нікуди не потраплять. Пальне поглинало ті крихти, що в них іще лишилися. Вуді вже ладен був когось пограбувати. Гіллель відрадив його. Їм треба було знайти роботу. Бодай яку-небудь. І не привертати уваги.
Уночі з 20-го на 21 листопада вони спали в автомобілі на паркувальному майданчику в Монтані. О третій ранку їх розбудив стукіт у шибку і сніп яскравого світла. То був поліцейський.
Гіллель звелів Вуді триматися спокійно. Опустив шибку.
— Ви не маєте права ночувати на паркувальному майданчику.
— Вибачте, пане інспекторе, — відказав Гіллель. — Ми зараз поїдемо.
— Залишайтеся в автомобілі. Дайте мені ваші права і документи особи, яка вас супроводжує.
Гіллель побачив, як в очах Вуді промайнула паніка. Він прошепотів, щоб той віддав документи. Простягнув папери поліцейському, і той подався до свого авто, щоб перевірити їх.
— Що будемо робити? — запитав Вуді.
— Зараз я рушу і ми втечемо.
— За п’ять хвилин нас переслідуватиме вся поліція штату. Ми не втечемо.
— А що ти пропонуєш?
Нічого не сказавши на те, Вуді відчинив дверцята і вийшов надвір. Гіллель почув, як поліцейський закричав:
— Поверніться до автомобіля! Негайно сядьте в автомобіль!
Вуді раптом вихопив револьвер і вистрілив. Раз, потім удруге. Кулі прошили лобове скло. Поліціант сховався за автомобілем і вистрілив у відповідь, та Вуді вже був поруч і вистрілив у нього. Перша куля поцілила тому в груди. Вуді вистрілив іще чотири рази. Потім побіг до авто. Гіллель був приголомшений. Він затулив вуха долонями.
— Рушай! — крикнув Вуді. — Рушай!
Гіллель послухався й рвонув із місця, аж шини завищали.
Вони нікого не зустріли. Потім звернули на лісову дорогу і зупинилися лише тоді, як упевнилися, що поміж деревами їх не видно.
Гіллель вискочив з авто.
— Ти геть сказився! — крикнув він. — Що ти оце накоїв, що ти накоїв, о боже!
— Або він, або ми, Гілле! Він або ми!
— Ти вбив людину, Вуді! Ми вбили людину!
— У мене це тільки друге вбивство, — майже цинічно відказав Вуді. — А ти що собі гадав, Гіллелю! Що ми накиваємо п’ятами і все буде гаразд? Мене ж шукають.
— Я й не підозрював, що в тебе зброя.
— Ти забрав би її в мене, якби я тобі сказав.
— А певно. Дай-но її сюди.
— Нізащо. Уяви собі, що тебе з нею зловлять…
— Дай її мені! Я викину. Дай, Вуді, а то наші шляхи тут-таки і розійдуться!
Якусь мить повагавшись, Вуді простягнув йому револьвер. Гіллель зник поміж деревами. Там у долині була річка, і Вуді почув, як Гіллель кинув зброю у воду. Потім повернувся геть блідий.
