Читать «Знайти і затримати» онлайн - страница 51

Я сів біля дверцят, поруч із Савлуком. Не боявся. Був упевнений, що Савлук не дасть Цибуху зробити якусь дурницю.

— Де живе Коцюба? — запитав у Чмиха.

— На Водопої, вулиця Продольна, 152.

— На Продольній? — здивувався Клим Захарович. — Але такого прізвища я не чув.

— Коцюбою… ну, лише ми називаємо. Він — Хоменко, — пояснив Петро.

— А, Хоменко, отой волоцюга, — розчаровано протяг пенсіонер.

Ми поїхали. От і все: як зароджувався злочин, майже зрозуміло. Свідків по цій справі більше, мабуть, — не буде. Не було лише вбивці та його спільника. Тепер головне — натрапити на слід злочинців. Я весь час пам'ятав, що вони озброєні.

Цибух щось шепотів. Я прислухався.

— Як пронесе, зав'яжу: ні пиячити, ні в карти… Я ж токар, третій розряд… Піду на завод…

— Я тебе влаштую, Петре, влаштую… — казав Савлук. — Тільки візьмися за розум.

— Аби пронесло, аби… — наче молився Цибух, заплющившись.

Може, й візьметься за розум, думав я, підозра в причетності до вбивства — не дрібне хуліганство. Тут є над чим замислитись, зважити своє життя. Такі потрясіння безслідно не минають. І добре, що поруч із Цибухом є старший, досвідчений товариш. Шкода, що дорогою ціною доводиться розплачуватись за помилки. Втім, народження людини безболісно не проходить.

Виїхали на вулицю Продольну. Спинилися майже поруч із гасовою крамницею. У машині залишився Бунчук. Ми пішли за Цибухом. Мені чомусь здавалося: ось переступимо поріг Хоменкової хати, а там — Шакула, і не встигне бандит навіть витягти пістолет, як вмить його обеззброю…

Дивний вигляд мав будинок Коцюби: з двох боків до нього тулилися три ґанки, мабуть, жило троє хазяїв. Одразу помітив сіро-брунатні, облуплені двері. Шмат даху теж різнився від усієї, з цинкової бляхи, покрівлі: з ґонту, прогнутий, він ледь тримався. Я відразу збагнув, що тут живе Хоменко. Очевидно, Цибух помітив на моєму обличчі здивування, бо тихо пояснив:

— Колись увесь будинок належав Івановим батькам. А як вони померли, він продав його частинами.

Я кивнув, мовляв, зрозумів. Але чи застанемо ми Коцюбу? На дірявому паркані сидів здоровий мишастий кіт.

— Що, Окурок, хочеш жерти? — погладив його Петро, і кіт, задоволено муркаючи, вигнувся під його долонею.

Крізь брудне вікно ми нічого не розгледіли в темній кімнаті. Цибух торкнув двері — і вони відчинилися. Дихнуло встояним, бридким горілчаним перегаром, тютюновим димом і цибулею. Ми зайшли в сірі сутінки.

Я увімкнув світло. Перше, що кинулось у вічі, — старе ліжко з обвислою сіткою. На ньому лежав горілиць дряблочолий, підстаркуватий чоловік із кучмою перістого волосся, зодягнутий у картату сорочку й чорні штани.