Читать «Знайти і затримати» онлайн - страница 53
Віктор Тимчук
— Ну що, Хоменко, будемо говорити? — запитав його Махов.
Коцюба мовчки звівся, підійшов заточуючись до плити й припав до чайника — жадібно пив. Гострий борлак бігав туди-сюди — ворушив дряблу шкіру з рудою щетиною.
Вгамувавши спрагу, поставив чайник, щось пожував, а потім виплюнув на підлогу чорні крихти заварки, сів на ліжко.
— Ти хто такий? — глухо поцікавився.
— Слідчий прокуратури Махов і інспектор карного розшуку капітан Загайгора.
— Овва, давно не бачилися, — насмішкувато прорік. — І чого пожалували?
— Чи має Шакула в місті знайомих, окрім вас обох?
— А, Шакула… — пожвавішав. — Він зараз на мілині. Здатний на все.
— Ти скажи, Іване, про хавіри, де він може ховатись, — встряв Цибух.
— На, викуси! — скрутив йому Коцюба дулю й хрипло засміявся.
— Дурень ти! — скипів Петро й метнувся до нього, вхопив за плечі, затермосив, аж у того заметлялася голова. — Ти знаєш, чим пахне? Знаєш? Строком на всю катушку! Кажи, йолопе!
— Сядь, хлопче, сядь… — Бунчук одірвав Цибуха від Коцюби, підштовхнув до стільця.
Коцюба очманіло вирячив очі.
— Яким строком? — пробелькотів. — Ми ж тільки в карти… Прокинувся опівдні — а їх лизя злизала. Ти що, начальнику? — злякано дивився на Махова.
— Давайте адреси, до кого вони можуть піти, — не давав йому оговтатися Гліб.
— У Шакули тут нікого… — нервово почухав за пазухою. — Вони прямо з поїзда і до мене. Може, у Філона?
Про Філона, подумав я, розповість Клава Левенець. І про всяк випадок варто поцікавитися його колишніми зв'язками.
— Сержанте, виведіть Цибуха надвір, — розпорядився слідчий.
Почекав, поки вони вийшли, і запитав Коцюбу:
— Про які гроші говорив Шакулі Петро?
— Про гроші?! — звів вигорілі брови Коцюба. — Не чув. Їй-бо, не чув.
— Ви не поспішайте.
Іван чухав груди й супився, згадуючи…
— Ніби щось таке варнякав, — нарешті невпевнено сказав. — Але я не прислухався — стежив за картами.
— А Цибух і Шакула не залишалися наодинці?
— Ні, — заперечив Коцюба. — От Філон і Шакула вискакували надвір.
— Коли?
— Десь посеред гри.
Це після того, як Петро розпатякав про Ричка. Вибігали поділитися враженнями.
— Взувайся і поїхали, — сказав Коцюбі Махов.
— Куди? — сторопів Іван. — Чого? Я ж тільки в карти…
— Дасте показання про Філона і Шакулу.
Надворі на повні груди вдихнув повітря. Коцюба не замкнув кімнати. Справді, ні до чого: там нема що красти. На денному світлі вигляд у нього ще більш непривабливий: лице дрябле, побабчене, мов печене яблуко, волосся позлипалося, одяг висів, наче на жердині, й Коцюба щоразу підсмикував штани.
— Скільки вам років? — запитав його.
— Тридцять один.
Ми з Глібом здивовано перезирнулися. Майже наш ровесник. Це ж як треба жити, щоб так виснажити себе? Мені аж закортіло подивитися в дзеркало. Напевне, від страху, щоб часом самому через кілька років не зрівнятися з Коцюбою. Чудний: я ж не алкоголік і не картяр, нормально жив, правда, з перевантаженнями, як пілот, — і фізичними, і душевними.
Жінки, що стояли біля гасової крамниці, поглядали на нас, затримували свої погляди на Коцюбі й Цибуху, і в їхніх очах ні жалю, ні смутку. Коли проходили мимо них, почув: