Читать «Знайти і затримати» онлайн - страница 48
Віктор Тимчук
— Ви зараз на пенсії?
— Вже чотири роки. Працював на суднобудівному заводі.
— А навіщо продаєте хату?
— Дочка живе в Одесі, хочемо переїхати до неї, — Савлук поправив окуляри, зніяковіло сказав: — Торік втопився наш син… Пробачте, але чому ви… ну, про це все, коли?.. Словом, я нічого не втямив.
Махов завагався: сказати йому про вбивство чи ні? Я вже не сумнівався, що саме в неділю зароджувався злочин. Мабуть, Шакула і Філон якось дізналися про покупця і вистежили його. Версія ймовірна.
Проте чому Загата написав на сірниковій коробці прізвище Чмиха? Часом не через те, що лейтенант бачив Цибуха з грабіжниками?
Махов вагався: признатися Савлуку про вбивство Ричка чи ні? З власного досвіду знав, що страшна правда, як правило, спонукала до дій. Отож, вирішив не критись.
— Чому? — і гостро подивився на Савлука. — Ричка пограбували і вбили на вокзалі.
— Вбили Терентія?! — скочив пенсіонер, і нижня губа у нього відвисла разом з прилиплою цигаркою, а очі вражено округлились.
— Вбили після дванадцятої години, — говорив далі Гліб. — Як вийшов з автобуса. Він приїхав з дружиною.
Савлук сів на стільчик і скрушно похитав головою.
— Ось чого ви приїхали, — гірко сказав. — Але ж я нічого…
— Климе Захаровичу, згадайте, хто знав, окрім вас і дружини, про приїзд Ричка?
Пенсіонер замислився, жуючи цигарку…
— Ніби ніхто з чужих, — спроквола мовив. — Ричко прочитав моє оголошення на стовпі біля базару і прийшов. Вдома я був сам.
Я дістав Шакулину фотокартку, показав її Савлуку.
— А цього ви ніде не бачили?
Савлук виплюнув цигарку, зняв і протер окуляри. Ми стежили за виразом його обличчя. На ньому не сіпнувся жоден м'яз. Його відповідь я вже знав.
— Ні, не бачив, — повернув мені фото.
— Гаразд, — Гліб наче примирився з невдачею і машинально запитав: — Ви сторгувались з Ричком, домовились про зустріч. А потім, Климе Захаровичу?
— А потім… — Пенсіонер знову закурив. — Сіли втрьох у машину, і я підвіз Терентія до автобусної.
— Втрьох?! — Мені замлоїло в грудях од передчуття чогось недоброго. — Хто ж третій?
— Авжеж: я, Ричко і Петро, — буденно уточнив.
— Який Петро?
— Ну, наш сусід.
— Цибух?
— Еге, він якраз нагодився, коли ми виїхали з подвір'я. Попросив підкинути до гастроному.
Ось воно що! Нарешті! Цибух. Недарма Загата, спливаючи кров'ю, написав його прізвище. Мені відразу наче розвиднилось. Безперечно, Шакулу і Філона навів на Ричка Чмих. Але як про те дізнався дільничний інспектор?
— Стривайте, а звідкіля ви знаєте Петра? — схопився Савлук, і в його голосі забриніла тривога.
— Так, Климе Захаровичу, значить, Цибух… — Гліб насилу стримав радісну, але недоречну, посмішку. — І давно ви з ним товаришуєте?
— Як тільки побудувались. Усе ж сусіди, а Петро іноді допомагає мені в городі, біля машини, — пояснив. — Хлопець він непоганий. Правда, любить хильнути і поклеїти дурня..
— Виходить, він чув вашу розмову з Ричком у машині?
— Звичайно. Ні, не вірю, щоб він Терентія… Хай навіть і судимий, а не вірю.
— Ну, не він, а можливо… — Я замовк від застережливого погляду Махова.
— А що сталося з «Волгою»? — запитав Гліб. — Коли вона зіпсувалася?