Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 92

— Справді? — запитала зацікавлено. — Розкажи…

Євген уважно розглядав уламки, що сірими брилами стирчали із землі, виділялися з-поміж легких ажурних будівель, що виструнчилися у широкі рівні вулиці, яким не було видно кінця-краю. Місто розкинулося на рівнині — розлоге, просторе, ніби не справжнє, а якесь цяцькове, колись він щось подібне бачив у інституті проблем архітектури на макеті мікрорайону, що мав споруджуватися на лівобережжі. Різниця в одному: це велике макетоподібне місто було живим. По вулицях рухалися люди, шастали аеромобілі, хвилювалися од вітру зелені верховіття дерев у численних парках та скверах, дрібними хвилями брижилися дзеркала штучних озер, у повітрі літали геліобуси, по річці, що розділяла місто навпіл, пливли пароплави. Від моря не залишилося й сліду.

— А що розповідати, — бурмосився Євген, милуючись панорамою міста. — Будували. Країні потрібна була електроенергія. І ми спорудили тут потужну гідроелектростанцію, перегородивши греблею русло ріки. Будівництво оголосили ударним. Три роки поспіль ми, студенти, під час літніх канікул приїздили сюди, допомагали спеціалістам. ГЕС спорудили в стислий термін, до того ж із зекономлених матеріалів.

— Як це? — не зрозуміла Ілонка. — На чому ж ви їх економили?

— На інших ГЕС, — відповів Євген. — Адже на річці, — показав униз, — стояв цілий каскад гідроелектростанцій. Цю споруджували останньою.

— І все ж не розумію. Що ви економили?

— Усе. Бетон, арматуру, лісоматеріали, пальне, гудрон…

— І як це узгоджувалося з проектами? Адже кожен проект передбачав певну кількість матеріалів. Отже, у розчин ви недодавали цементу, арматуру теж ставили не так, як було розраховано проектантами, і вся конструкція втрачала свою якість. Чи правильно я розумію?

— Не знаю. Ми над цим не задумувалися. Ми були виконавцями. Треба було будувати, і ми будували. Мабуть, запас міцності був великим — от і економили. Основне — термін. І ми в нього вкладалися. Навіть більшість об’єктів здавали достроково. Тоді це було модно. Пам’ятаю, який тріумф влаштували, коли будівництво закінчилося. Справжнє свято праці. Мітинг, промови, гуляння… І от маєш…

— Тепер мені зрозуміло, — похитала головою Ілонка, — чому ваша гребля лопнула, мов мильна булька, при перших поштовхах землетрусу, хоч будівлі, які споруджувалися ще на зорі цивілізації, вистояли і прикрашають місто ще й досі. Тоді, мабуть, не економили. І запас міцності було розраховано на віки. Ви ж не дотримувалися елементарних технологічних вимог, отже, з самого початку закладали в тіло греблі неминучість катастрофи.

— Мабуть, що так. Але тоді ми нічого не знали. Повторюю, ми були простими виконавцями.

— А на що розраховували ті, хто знав? Чи, може, їхні дії були по той бік здорового глузду

— Мабуть, їхня філософія зводилася до відомої в наш час приказки: після нас — хоч вовк траву їж, — сказав Євген. — От і догралися…

— Небезпечна гра. Природа помщається над тим, хто не рахується із законами ресурсу середовища, — сказала Ілонка, круто розвертаючи геліобус— Помщається нещадно…