Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 80

Він зайшов до кімнати, вимкнув телевізор, заліз під чисте накрохмалене простирадло: Есмеральда Іполитівна уміла тримати марку фірми. Сторожко прислухався, як Ніна замикала двері, потім клацнув вимикач, на веранді щось гучно заторохтіло, мабуть, вона спіткнулася в темряві об порожню каструлю чи відро. “А щоб тобі…” — незлісно вилаялася хтозна на кого. У кімнату зайшла роздягнена, в самих плавках і ліфчику, на засмаглі плечі спадала пухнаста китиця русявого волосся, пружне тіло вигравало проти світла глянцем бронзових полисків. Прискіпливо з ніг до голови оглянула себе в люстро, розпустила волосся і вимкнула світло.

Станіслав чув, як сторожко, майже безгучно, либонь, боячись знову об щось спіткнутися, вона підійшла до канапи, скинула з ніг капці, вологими пальцями мацнула його груди, потім швидко, ніби за нею хтось гнався, пірнула під простирадло і, мовби шукаючи жаданого прихистку, міцно всім тілом притиснулася до нього, обхопила холодними тремтячими руками.

— Оце й усе… — прошепотіла, припадаючи губами до його грудей.

За вікном шерхітливим нічним прибоєм на берег наступало море.

ЗУСТРІЧ У ГАРТА

“…Шеф свиня… Поїхав у найвідповідальнішу хвилину… Хто я для нього?.. Аспірант?.. Ха-ха-ха!.. Аспірант… Дисертант… Дорогий Олександре Івановичу!.. Вельмишановний Олександре Івановичу!.. А в голові одне — свиня… Високоосвічений гидотник… Дипломований гидотник…”

Гарт ще раз перечитав щоденника і загорнув зошита. Сидів за столом, глибоко замислившись. Відтоді як лікарі оживили Євгена Терена, чим би він не був заклопотаний, думки незмінно поверталися до особи прибульця. Як голова Ради громадського довір’я, Гарт ніс відповідальність за все, що відбувалося у суспільстві. Щоденник Ілонки дещо відкрив завісу над життям Терена, хоч Гарт не в усьому міг розібратися. Дедалі більше його бентежило питання: який він, рядовий представник далеких пращурів? Як жили вони, люди, що вже тоді висунули основні принципи моралі суспільства, в якому живуть його сучасники.

“…Шеф — свиня… Дипломований гидотник…” — Мабуть, складні, заплутані стосунки з науковим керівником продиктували ці слова. Але ж… яке протиріччя! “Дорогий Олександре Івановичу!.. Вельмишановний Олександре Івановичу!” Яке лицемірство, підлабузництво і брехня! Невже це і є норма їхньої поведінки? Чи, може, всього-на-всього — марення хворого? Ні! Тут щось не так. Тут треба добре розібратися. З усього видно, що і науковий керівник аспіранта, цей “вельмишановний Олександр Іванович” не дуже дбав про своїх вихованців, а тому й система їхніх взаємостосунків була побудована на лицемірстві. Люди говорили одне, а думали зовсім інше. Дивно.

Або як можна зрозуміти слова: “…Чиста наука… Чиста… Брудна наука… Чистої науки не буває… ні… не буває… Я ніколи б не поліз у науку, якби не дядечко… Людина починається з кандидата…”

Незрозуміло. До чого тут дядечко?

Гарт підвівся з-за столу і пройшовся по кабінету.