Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 73

подбайте…

— Гаразд. Усе зробимо. Дуже вам вдячні. — Ніна не приховувала своєї радості.

— До зустрічі. Я не прощаюся, — сказав і швидко пішов по алеї до лави, на якій лежали садові ножиці і бриль.

Кафе справді було переповнене, і Станіславу довелося вистояти довгу чергу, щоб зайняти столик на відкритій веранді, що виходила на море, нависаючи над самою водою Сонце поволі почало опускатися за пагорби, заливаючи дрібні рухливі хвилі гарячим пурпуром З галасливим квилінням у повітрі ширяли чайки, з розгону падали на воду, вихоплюючи з неї поживу. На неве личкому естрадному майданчику грав оркестр У кафе було гамірно, людно, хоч тут, на веранді, відвідувачів було менше Через розчинені вікна музика виривалася на простір, заполоняла його, летіла понад хвилями, розчинялася у повітрі і, піддавшись її гіпнотизуючим ритмам, Ніна мимохіть почала пристукувати під столом ногами, а її блискучі збуджені очі невідривно дивилися на алею, вичікуючи появи Козира.

Офіціант накрив стіл, побажав приємно провести вечір, а Олеся Архиповича досі не було. Нарешті Ніна побачила його міцну приземкувату постать, що впевнено пробиралася крізь натовп унизу, біля входу в кафе. Вона перехилилася через бар’єр, помахала рукою. Козир відповів тим же, швидко піднявся по дерев’яних східцях, підійшов до столика.

— Доброго вечора, друзі! — привітався, і в його голосі вже не було тих холодних ноток, які звучали при зустрічі вдень. — Гарно влаштувалися! — показав на море.

— Добрий вечір! А ми вже думали, що ви не прийдете, — сказала Ніна і уважно подивилася йому в очі.

— Як то “не прийдете”? Такого статися не могло. Треба завжди дотримуватися слова, — сказав категорично.

— Сідайте, будь ласка. Дозвольте я буду за вами сьогодні приглядати, — запрошувала Ніна, підсовуючи прилад.

— З приємністю, — сказав, умощуючись. — Як вам подобається у нас?

— Чудово, — відповіла Ніна. — Особливо море.

— Ви вперше у наших краях?

— Я вперше. Станіслав бував і раніше.

— Отож вам буде цікаво. Містечко наше невеличке, але має багату історію. А сягає вона ще другої половини VI сторіччя до нашої ери, коли до цих піщаних берегів причалили судна грецьких мореходів, вихідців із Мілета, що в Малій Азії. Від міста, закладеного еллінами, до нас дійшли археологічні залишки, що зберігаються в різних музеях, серед них і в нашому краєзнавчому музеї. Так що раджу обов’язково відвідати цей музей. Наше містечко і район, що прилягає до нього, — то великий археологічний заповідник.

Станіслав наповнив шампанським келихи.

— За вашу молодість, друзі! — підвівся Козир. — За успіх!

— За вас, Олесю Архиповичу! За ваше чудове місто, за море! — урочисто сказала Ніна, і всі випили.

— То, кажете, ви знайомі з Гаркуном? — Козир поставив келих і, мабуть щось пригадуючи, знову усміхнувся. — Пощастило вам.

— Він мій сусід, і ми часто зустрічаємося, — сказала Ніна. — І вас згадуємо.

— Он як! — здивувався Козир. — Цікаво… І що ж він про мене розповідає?

— О, Антон Карпович в захопленні від вас.