Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 65

— Сі-сі… — присвиснув Станіслав і чомусь знову подумав про дивовижну несумісність грубих заношених джинсів і цього ніжного дівочого тіла. — Ось ми які?..

— Які?

— Мов під лекало виведені…

— А ти ж думав? — Ніну, здавалося, аніскілечки не бентежила та неприхована прискіпливість, з якою Станіслав розглядав її. Вона грайливо крутнулася, демонструючи себе, запитала:

— Подобається?

— Гарна.

— Щось ти раніше цього не помічав…

— Звідки знаєш?

— Знаю…

— Бо дурний був, то й не помічав.

— Тепер порозумнішав? — засміялася І побігла в озеро. — Дивися, Славку, розумнішай! — гукала, легко викидаючи руки і загрібаючи ними воду. — А то так дурнем і помреш над своїми талмудами…

Станіслав поплив за нею. Вода була чистою, теплою, спокійне блакитне плесо віддзеркалювало густу стіну очеретів на протилежному березі. З осоки крадькома випливла качка з виводком пухнастеньких каченят, які клубочками котилися за своєю матір’ю, залишаючи на воді слід. Качка почула небезпеку, голосно крякнула і швидко попливла в густі зарості. На озері знову запанував спокій.

Довго плавали, насолоджуючись приємною свіжістю води, бризкалися одне на одного біля берега, аж поки не відчули, що тіло починає проймати дрож.

— Годі бовтатися, — сказав Станіслав. — Ти он уже посиніла. Так і застудитися недовго.

Повилазили на берег, Станіслав розтер Нінину спину пухнастим рушником, аж поки вона не стала червоною, легенько ляснув по ній долонею:

— Все гаразд. А тепер — снідати!

— Здається, я ніколи не була такою голодною, — сказала Ніна.

— То після купання. Що тут у нас є? — виніс з машини валізу. — Подивимося, чого тут мама настаралася.

Ніна розстелила серветки, поставила на них термос, розіклала бутерброди з маслом і ковбасою, варені яйця, соковиті стрічки цибулі, огірки, печиво…

Поснідавши, запили міцною чорною кавою, смакуючи кожним ковтком, потім Ніна помила чашечки, прибрала зі “столу”, і вони повлягалися, підставивши сонячним променям свої дужі молоді тіла.

— Відпочинемо трохи і — далі, — сказав Станіслав, простягаючи Ніні темні світлозахисні окуляри. — Візьми.

— А де ми ночувати будемо? — поцікавилася Ніна.

— Щось зметикуємо. Зрештою, я взяв спальні мішки. Хочеш, заночуємо десь на лузі, біля річки, у копиці пахучого сіна?..

— Оце чудово! — зраділа Ніна. — Краще не придумаєш! Запах свіжого сіна, монотонна музика цикад, зоряне небо над головою… Скоріше б вечір! Ні, ти таки молодчина, Славку!

Якийсь час лежали мовчки, дослухаючись до запаморочливої полуденної тиші, яка час від часу порушувалася писком якоїсь дрібної пташки: ф’юїть, ф’юїть… Тиша висіла над озером, над розімлілою від спеки рослинністю і, здавалося, сповивала увесь світ.

— Спиш? — запитала Ніна.

— Дрімаю.

— Дрімаю… — перенадила. — Ти краще скажи, для чого ти живеш?

— От тобі й маєш! Чого це тебе несподівано потягло на філософію?