Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 67
Анатолий Кириллович Григоренко
— Як спалося? — запитав він, теж аби не мовчати. — Що снилося?
— Та ну тебе… — швидко випила каву й подалася в кабіну. — Поїхали, Дон Кіхот нещасний…
Станіслав прибрав з капота термос, сів за кермо. Ніна причаїлася, зіщулилася, ніби їй було холодно. Дивилася кудись в одну точку через бокову шибку і нічого не бачила.
— Ну чого ти? — Станіслав несміливо торкнувся її руки.
Ніна повільно повернулася, усім тілом подалася до нього, її голова безсило схилилася на його плече, холодні губи м’яко торкнулися шиї. Заплющила очі і ледь, чутно прошепотіла:
— Мені соромно, Славку. Не знаю, як дивитися тобі в очі. Боже, як мені соромно…
Станіслав завів мотор.
До містечка під’їздили опівдні.
Білими корпусами санаторіїв воно розкинулося вздовж берегової лінії, що, вигинаючись дугою, утворювала затишну бухту, захищену з трьох боків невисокими пагорбами, по яких крізь зарості тропічної рослинності дерлися вгору чепурні одноповерхові будиночки, досить-таки дивної для незвичного ока архітектури.
Оддалік од берега, на блакитній гладіні, статечно стояли на якорях кілька велетенських океанських кораблів, між ними, білопінними дугами розкреслюючи воду, сюди й туди сновигали моторні човни, на лагідній хвилі погойдувалися вітрильники, виловлюючи в свої чаїні крила вологі морські пасати.
Море дихало солонуватою свіжістю, пахло рибою і йодом.
Безперестанку бігли до берега високі спокійні хвилі, які розбивалися об гранітну набережну, вибухали шквалом срібних бризок і білими клубками піни відкочувалася назад.
Готель “Асторія”, як і говорив Станіслав, стояв на березі моря неподалік од пляжу, але місць у ньому, як і сподівалася Ніна, не було. Про це категорично сповіщала картонна табличка, що стояла на бар’єрчику, за яким, одгороджена скляною стінкою з напівкруглим отвором унизу, сиділа огрядна розфарбована блондинка, раз по раз посоловілими від нудьги очима кидала меланхолійні позирки на присмирнілий натовп, ніби перед нею були не люди, а отара овець.
— Не стійте, не чекайте, — повторяла завчене, — нічим зарадити не можу.
Станіслав з Ніною проштовхнулися до віконця, аби подати їй посвідку про відрядження.
Блондинка навіщось покрутила її в руці і, не читаючи, повернула.
— Зверніться в організацію, куди відряджаєтесь. Може, вони щось зарадять.
— А може, все таки ви зарадите? — запитав Станіслав.
— Нам ніколи про це мізкувати, — одказала, позіхаючи, блондинка. — Нехай там і думають, куди ви приїхали.
— А ми не в організацію приїхали, — спробував пояснити Станіслав.
— То вже не мій клопіт. Зараз у нашому місті проходить симпозіум філателістів. Усі місця зайняті. Нічим зарадити не можу, молодий чоловіче.
— Кого-кого?.. — обурилася Ніна, — філателістів? У курортному місті?.. В курортний сезон? Та це ж глум, люди добрі… Знущання…
— Справді, такий симпозіум доречно було б провести десь за Полярним колом, — підтримав хтось Ніну, і всі засміялися.
— Не знаю, не знаю! — підвищила голос блондинка. — Начальству видніше, де що проводити.
— Якому начальству? — допитувалася Ніна. — Філателістичному чи вашому, місцевому?