Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 64

— Яка самовпевненість! Думаєш, зараз так просто влаштуватися в готель? Курортний сезон. Там таких, як ми з тобою, — повно.

— Я про всяк випадок взяв відрядження. Шатров дав. Мусять же вони якось влаштовувати людей з відрядженнями.

— Завбачливий. А куди я приткнуся?

— Заспокойся. Не залишу ж я тебе саму. А готель там нічогенький. “Асторія”. На березі моря, можна сказати, на самісінькому пляжі.

— Ти що, був там?

— Давно. Їздили з мамою відпочивати. В дитинстві вона завжди возила мене з собою.

— Чому ніколи не розповідав про це?

— Коли те було! Я й не згадав би, якби не ця поїздка, якби не Козир. До речі, як ти уявляєш нашу зустріч з ним?

— Мені здається, все буде гаразд, — упевнено сказала Ніна. — Нам треба тільки гарненько обміркувати, про що ми будемо з ним говорити. Адже від того, який ми тон задамо, залежить усе.

— Обміркуємо. Зрештою, про що йтиметься в розмові — нам ясно. От боюся тільки, чи захоче він узагалі з нами говорити. Хтозна, що він за чоловік.

— Гаркун запевняв, що цілком пристойний чоловік. Розумний, симпатичний…

Далі їхали мовчки. Сонце вже височенько підбилося над горизонтом, починало пряжити, в кабіні автомобіля ставало задушно, незважаючи на вітер, який вривався У розчинене вікно, але й він був гарячим. Обабіч дороги миготіли стрункі шеренги тополь, переліски. Швидко проїжджали невеликі села, за якими, скільки сягало око, зеленим килимом врунилися розлогі лани, висвіжені веселками, що яскравіли над поливальними машинами. Автомобіль м’яко, ніби на хвилях, погойдувався на нерівностях дороги, мотор працював тихо, заколисував монотонним гулом, навіював дрімоту. Асфальтова стрічка поповзла на невисокий пагорб. Станіслав наддав газу, машина легко вискочила на пагорб, і праворуч, в обрамленні буйнозеленої рослинності, зблиснуло під промінням сонця блакитне дзеркало невеликого степового озера.

— Ось де ми перепочинемо, — сказав Станіслав, з’їжджаючи на ґрунтовий путівець, що вів до води. — Збирай наші припаси, Офелійко, будемо снідати. Ти, мабуть, добряче зголодніла?

Зупинилися в затінку крислатої верби. Станіслав вийшов першим, розім’явся, потім роздягнувся і попрямував до води.

— Купатися будеш? — запитав Ніну.

— Зачекай. Дай-но перевдягнусь. Десь тут мій купальник був, — почала порпатися у валізі. — Куди ж він подівся? Чи не забула я його вдома? Але ж ні! Наче брала. — І раптом радісно-дитячий вигук: — Ура! Знайшла! Будемо купатися!..

Станіслав підійшов до машини, відчинив задні двері, взяв килимка, кинув його під вербу. У дверях побачив оголену Нінину спину, впоперек якої з-під пахв вузенькою білою смужечкою проходив слід від ліфчика.

— Зачини двері, безсоромнику! — наказала, прикривши блузкою груди, і почала знімати витерті джинси.

“І навіщо вони мучать себе тими джинсами, — подумав Станіслав, розстилаючи на траві килимка. — Куди воно годиться. Ходять, мов середньовічні рицарі в панцерниках. Мода… І хто її вигадав таку дурну моду?”

Ніна вийшла з машини, наблизилася до Станіслава, зав’язуючи стрічкою волосся, зібране на потилиці в пухнастий хвостик. Хлопець мимохіть замилувався нею. Струнка гнучка постава, пружне, гарно збудоване бронзовошкіре тіло (“і де вони встигають так рано засмагнути?”), бездоганно пригнаний купальник, що увиразнював незайману пружність високих гострих грудей та спортивну гнучкість тонкої талії.