Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 63

Відповідно екіпірувавшись, прихопивши із собою все необхідне, що може знадобитися в дорозі і на морі, вирушили рано-вранці, ще до сходу сонця, поки траса не була перевантажена транспортом і не пекло жарке літнє сонце. Станіслав вів машину впевнено, відчувалося, що сидіти за кермом — його звичне діло, настрій був прекрасний, особливо у Ніни. Ще б пак! Все складалося пречудово. Позаду нелегка екзаменаційна сесія, метушня, переживання; попереду — південь, море, відпочинок. Її романтична натура вимальовувала найфантастичніші пригоди і ситуації, в які вони чомусь обов’язково мають потрапити, бо й справді, що то за поїздка без пригод, що то за подорож, коли вона пройде буденно. Особливо Ніну хвилювала зустріч з Козирем, тут її фантазія дала собі волю. Він уявлявся їй якимсь загадковим, несхожим на інших диваком, що повернувся до них з прийдешнього і приховав у собі безліч таємниць, які має вивідати саме вона, Ніна. Почувала себе детективом, від якого великою мірою залежить успіх задуманої операції. На Славка надіятися нічого. Жіночою інтуїцією відчувала, що перша роль покладається на неї, і не сумнівалася в успіхові. Майбутня зустріч інтригувала, хоч дещо й бентежила.

— Про що мовчиш? — запитав Станіслав, зиркнувши на Ніну і торкнувшись рукою її шовковистого волосся. — Втомилася? Ось побачимо пригоже місце — зупинимося, відпочинемо.

— Ні, Славку, я не втомилася. Думаю…

— Про що?

— Як все-таки добре, що ти догадався узяти мене із собою. Сам додумався чи, може, Шатров підказав? Скажи, Славку!

— Мама, — усміхнувся стримано. — Я без її ради кроку ступнути не можу. Не знаю тільки, чому вона вибрала саме тебе моєю супутницею.

— Бач, який ти…

— Який?

— Мамин синочок.

— А ти справді повірила?

— Атож… Сам ти до такого додуматися не міг.

— А от і додумався. Та і що я без тебе? Ніщо…

— Не кпинь, Славку. А то розгніваюся, і буде тобі клопоту… — Ніна прихилилася до його плеча, її м’яке волосся залоскотало щоку. — А ти справді мамин синочок, Славку?..

— Справді. Я в неї один. Після того, як сталося з батьком оте страшне, мама живе тільки мною…

— А що сталося з твоїм батьком? Чому я про це нічого не знаю?

— Навіщо тобі?

— І все ж, Славчику?..

— Загинув. Розірвався у повітрі літак і… Катастрофа сталася над океаном…

— Він був льотчиком?

— Він був футболістом.

— І давно це сталося?

— Я ще й не народився. Але… не будемо про це…

— Вибач, Славчику. Я не знала… Я не хотіла… І все ж… Я дуже тобі вдячна. Ти — молодець… Уявляєш: південне сонце, море, піщаний пляж, люди… Багато людей. А серед них — і ми з тобою. Займайся чим хочеш, нікуди не поспішай, відпочивай, купайся… — перевела розмову на інше. — А де ми жити будемо?

— Де ж? Звичайно, в готелі.