Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 61

— Будь ласка, — запросила вона.

Ми з Віленою попрямували до неї. Сіли.

— Які ваші враження? — запитала Ілонка і обвела рукою просторий інтер’єр зали.

— Наче у казці.

— Справді, наче у казці, — потвердила Вілена.

— Але чому тут не видно людей?

— Тут працюють автомати. Людині тут робити нічого. Хіба що екскурсанти. Подібно нам, — дівчина пригубила усмішку.

— Ба, навіть автоматів не видно, — окинув поглядом голі стіни.

— Апаратура в іншому залі, — вона звелася і пішла до стіни. — Прошу.

Стіна розступилася, і ми потрапили до невеликої, гарно освітленої кімнати, схожої на лабораторію. Нас зустрів неймовірний гамір. Здавалося, ось-ось лопнуть барабанні перетинки. Над головою лунко тріскалися спалахи, що засліплювали, ніби там, угорі, розбурхалася гроза. Під ногами двигтіла підлога. Я затулив долонями вуха, потім знову відкрив їх.

— Пульт управління, — ледь розпізнав голос Ілонки.

Я підійшов до похилої площини, яка спиралася одним кінцем об стіну, а іншим лежала на підлозі, і побачив на ній безліч ручок, шкал, тумблерів, кнопок, написів. Не встиг роздивитися все це, як дівчата покликали мене. Квапилися до виходу. Вони, мабуть, не виносили несамовитого гамору. Вілена підійшла до заглибини в стіні, торкнулася пальцем ледь помітної кнопки. Площина легко поповзла вгору, і перед нами з’явилася ще одна неглибока ніша. Ми ледве вмістилися в ній. Двері опустилися. Нас огорнула пітьма. Тільки дві бліді плями невиразно окреслювалися в ній. Це були обличчя дівчат. Я відчув їхнє дихання. Під ногами ворухнувся м’який пластик, і ми стрімко почали опускатися. Ніби падали у бездонну яму. Я звів голову і побачив угорі темну пустку, яка блимала блідим оком мерехтливого вогника. Поступово темрява почала розвіюватися, перед очима запульсувало море вогнів. Ми знову опинилися на рухомій доріжці підземного коридора, а ще за хвилину вийшли на поверхню. Я зупинився, зачарований хаотичним танцем променів. Побачене вразило мене. Я помітно відчував утому. Дівчата, мабуть, теж.

— Що ж, либонь, на сьогодні досить? — запитала Вілена.

Я ствердно кивнув головою.

— А тепер обідати.

— Пропоную кафе у Парку Диких Троянд, — сказала Ілонка.

Аеромобілем ми швидко дісталися до Парку Диких Троянд. Зайшли у невеличке, обгороджене живоплотом кафе. Там було дуже мало людей. Вілена підійшла до диктофона і продиктувала замовлення. Ми сіли обідати. Тільки тепер я відчув, що мені дуже хочеться їсти. Дівчата замовили овочевий салат, хліб, морозиво, горіхи, яблука, тістечка, фруктовий сік і якийсь невідомий мені пінистий напій, що був налитий у келихи. Я не знав, з чого починати.

— Прошу, — Ілонка першою підняла келих.

Ми випили. Напій мав приємний запах і пощипував язика. На смак він мені зовсім не сподобався.

— Смачно? — запитала Ілонка. Я кивнув головою.

— Що це таке? — запитав, розглядаючи келих.

— Напій, що знімає втому. Ви втомилися?

— Трохи.

— У такому разі випийте ще.

— Дякую, годі. Боюся сп’яніти. Дівчата засміялися.

— Алкогольних напоїв ми не вживаємо.

— Зовсім?

— Ні за яких умов, — сказала Вілена. — Навіщо пити отруту?