Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 60

— Можна подивитися на неї зблизька? — кивком голови я показав на чашу.

— А чому ж ні? — здивувалася Ілонка.

— У такому разі…

— Ходімо, — взяла мене під руку. — І, вже звертаючись до Вілени, яка щось пояснювала маленькій дівчинці, гукнула: — Віденко, піднімемося на психорадар.

Ми проминули мармурові плити і вузькою затіненою алеєю вийшли на невеликий, відполірований до дзеркального блиску металевий майданчик, посередині якого здіймалася, виблискуючи усіма кольорами райдуги, дивна споруда. Проміння її світла падало на блискучу поверхню майданчика, рикошетом відскакувало від нього, вловлювалося люстрами, котрі з усіх боків оточили майданчик, і вже від них розсіювалося в повітрі. Світло було таке яскраве, що у мене заболіли очі, і я несамохіть затулив їх руками. Ми уповільнили кроки. Ілонка ще тримала мене за лікоть.

— Візьміть, Євгене. Так буде безпечніше, — Вілена подала мені чорні світлозахисні окуляри, які вона взяла у чергової, що сиділа у невеличкій халабудці при вході до споруди.

Я надів їх, і враз мені здалося, що я потрапив у зовсім інший, невідомий мені світ, який існує десь поза моєю свідомістю, що проміння тисне на плечі, пронизує наскрізно, просвічує кожну клітину тіла, робить його прозорим, і що варто ступити ще кілька кроків до епіцентра цього всевладного виру світла і кольорів, як він підхопить нас, мов велетенські пушинки, підхопить і вишпурне геть за свої неіснуючі межі.

Дівчата теж наділи окуляри, і ми рушили далі. Незабаром опинилися на рухомій доріжці, яка швидко сховала нас у підземеллі. За якийсь час я відчув, як вона, ніби спіткнувшись об невидиму перепону, почала стрімко підніматися вгору. Тільки тепер я зрозумів, що ми потрапили у порожнисте стебло незвичайної гранчастої чаші-квітки, яка обертається десь там, угорі. Крізь матово-білі стіни миготіли мінливі спалахи променів, вони вривалися знадвору крізь вузькі прозорі щілини на стиках кристалів і заливали шахту стебла яскравим, невизначеного кольору світлом. Піднімалися близько хвилини і зійшли на одному з виступів, звідки ми попрямували в середину чаші й зупинилися у величезній круглій залі з банеподібною стелею. Тут панувала майже абсолютна тиша. Стіни, покриті люмінесцентною фарбою, світилися м’яким тьмянкуватим полиском. Ми зняли окуляри. Я пішов по слизькій відполірованій підлозі, почув, як лунко відбиваються від стін мої хисткі кроки, і здивувався, що не відчуваю ніякого руху, адже зала повинна була обертатися. Здогадався, що обертається тільки зовнішня оболонка чаші. Бачив, як Ілонка підійшла до пульта, натиснула якісь кнопки, і від стіни відокремилися, ніби виросли з неї, три стільці.